Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 50

Уже майже місяць триває ця дивна війна. Ганяючись за окремими загонами, перси опинилися в Гетській пустині. Тут не побачиш ані людських жител, ані оброблених полів, ані оливкових садів чи виноградників, таких милих серцю персам, що звикли до цивілізації. Замість приємних, рідних куртин, обрій підпирав чужий, випалений сонцем степ. Під ногами набридливо шерхотіла порепана земля, а над головою незмінно бовванів розпечений дзвін неба. З кожним днем настрій персів погіршувався.

— О, вічне небо! Де багаті села? міста? поля, на яких повні колоски гнуться до землі? Які дарунки повеземо своїм вірним дружинам? — ремствували вояки.

Замість води у турсуках піниться прокисле вино. А вино не вгамовує спраги, навпаки — розслаблює, хилить до сну. І зовсім стало нестерпно, коли тіла людей і тварин вкрилися кровоточивими язвами.

Без води та через хвороби стада овець, биків і корів танули. Хворих тварин на місці дорізали. М’ясо в’ялили на сонці. Зі знятих шкур зішкрібали залишки сала і м’яса. Шкури сушили розтягнутими на возах. Під шкурами люди ховалися опівдні, прикривали себе від гострих, як стріли, сонячних променів.

Над військом літали зграї чорних воронів і голошиїх грифів. У високому небі стояли степові орли. Немов посланці смерті, птахи невідступно супроводжували Дарія. З висоти вони зірко вихоплювали впалу людину чи худобу. Тоді робили широкі кола над жертвою. З моторошним шумом крил та гелготінням накривали її. Швидко пожирали, залишаючи після трапези лише жовті кістки.

Коли перське військо зовсім підупало духом, відбулася велика сутичка. Вона відбулась несподівано і тихо. Без підготовки і без оголошення. До того ж про лихо, що чатувало на персів, ніщо в природі не провіщало. День такий же, як учора і позавчора: спекотний, палючий, нестерпний.

Спочатку сторожі (молоді завзяті воїни, що вели за собою передні колони і тримались від них на дистанції), помітили на пагорбі вершників у гострих башликах. Молодь прагнули бойових подвигів. Бажаючи похизуватися перед товаришами у колонах, сторожі помчали до пагорба. Вершники у гострих башликах не зникали. Випускали стріли й ображали персів непристойними вигуками і прокльонами. Розлючені сторожі підлетіли до підніжжя пагорбу, готові відстояти свою честь.

Назустріч їм, ніби з-під землі, вийшли скіфи. Вийшла їх сила-силенна. Мов зграя голодних гієн, оточили сміливців. Відтиснули їх за пагорб і погнали в жолобину, яка з відстані не проглядалася.

Протистояння було коротким, але жорстоким. Скіфи легко розправилися зі жменькою персів.

Передня колона, тримаючи на оці сторожів, рухалася слідом. Назустріч колоні вийшли скіфи. Оточили їх, загнали в улоговину і поклали всіх до ноги. За передньою колоною пішла друга. Пагорб, як пустельний велетень, проковтнув також її. Крики і стогони поранених виходили, здавалось, крізь глибокі тріщини в землі. Військо, яким керував Артабан, брат Дарія, відчуло небезпеку. Вояки нервували. Про неспокій рядових офіцери доповіли Артабану. Той наказав спішно сурмити збір всіх колон. Але минула година, аж поки військо зійшлося. Артабан повів його до загадкового пагорба. Та від скіфів уже слід простиг. Кочівники безслідно зникли.