Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 27

Чоловічки Мишкових очей стали величезними, коли перед ними замаяло червоне кружальце. Хлопчик відчув прилив надлюдської сили. Різко смикнув руку, на якій висів Байбак, і таки вирвав її з полону. Потім змахнув вивільненою рукою, відсторонюючи залізяку. І тут же заволав від болю — кінець розжареного прута торкнувся долоні. Бідолаха гамселив кривдників ногами. І вони його не втримали — відпустили. Він же, звиваючись від болю, сів на землю, хукав на рану і навзрид плакав.

Тим часом «ласкавий пан» вихопив у першого коваля залізяку і швиргонув її на розжарене вугілля. Кричав крижаним голосом:

— На коліна, бездарі.

Мишко краєчком заплаканого ока глянув у той бік.

Здоровані впали, мов підрізані стебла. Вони повзали у ногах тирана, цілували його брудні сандалії.

— Помилуй, ласкавий пане, — благали.

Одначе Комаха був невблаганний і холодний, як крига. Схопив першого здорованя за чуба й потяг до себе. Очі коваля зійшлися на цятці, що червоніла в правиці навіженого царевича. Мить і розпечена печатка лягла на закіптюжений лоб… Коваль бився головою об землю і беззвучно ридав.

Далі Комаха взявся за другого коваля — гамселив його гарячим прутом по ногах.

Із вигуком: «Чому відпустив раба?» — царевич замахнувся на Байбака.

Переляканий хлопчина верескнув і накивав п’ятами.

Після розправи царевич не заспокоївся. Несамовито гупав залізним прутом об землю і примовляв до нього, як до живого:

— Чому не ліг моєму рабу на щоку? Получай на горіхи! Ось тобі! Ось тобі!

Потім метнувся до переляканих у смерть ковалів, що нагорнули на голови пісок і тремтіли. Кричав, бризкаючи слиною:

— Тюхтії, злидні, не могли втримати малого. Закатую обох.

Мишко так злякався, що навіть плакати перестав. А от хукати на долоню не перестав — дуже вона боліла. І те, чого він найбільше боявся, сталося. Комаха виріс навпроти. Тряс боляче його за чуба, верещав:

— Досить скімлити. Ти раб. Я, царевич Ксеркс, не дозволяю рабам лити сльози. Іди!

— Куди? — повернув на мучителя очі, повні сліз, Мишко.

— Мовчати! Раб не має права голосу! Пішов!

І гупнув Мишка в спину.

Нещасний хлопчик біг і не озирався. Раз за разом налітав на людей і тварин, що снували в різні боки. Налетів на Зафартушеного і замало не збив його з ніг. Дивак метнув на хлопчиків, що бігли, гострий зір. Гуконув услід:

— Царевичу, зупинися. Вислухай мене.

Але злий хлопчак свій рух не сповільнив. Зафартушений сам наздогнав його. Дріботів поруч і деренчав:

— Бачу злих демонів. Вони літають над хлопцем. Воно дике. Не торкайся його. Воно заразне. Жени його до стада священних корів. Вай, вай, я вже від хлопця заразився.

Дивак підстрибував і кумедно обмахувався фартухом. І через це відстав. Але царевич завважив на пораду. Гострими і твердими, як камінчики, кулаками він спрямував Мишка в інший бік. «Що значить: жени його до стада священних корів? — розмірковував на бігу Мишко. — Мабуть, мені доручать пасти корів. Краще пасти корів, ніж служити злій Комасі».

Вони минали підводи, кибитки, гарби, колісниці. Поміж возами бігали голодні собаки і гвалтували. Нещасний хлопчик звернув увагу на не менш нещасних собак. Вони були білої масті, жовтовухі, з чотирма очима.