Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 29

Поведінка царевича виглядала вкрай дивною. Мишко тихцем, навшпинячки підкрався до виходу і визирнув.

Його мучителі спілкувалися зі старцем. Білим, як молоко. Комаха низенько зігнувся і поцілував старцеві руку. Ввічливо привітався: «Привіт, авве Даниїле».

Байбак скривився, зображаючи на товстій мармизі радість. Свинячі очиці малого розбіглися в єхидній посмішці. Ненароком помітив Мишка, що визирав із намету. Помітив — і показав кулака. Мишко сховався.

Він знову біля скрині. Прислухався. Знадвору линули спокійні голоси. У намет ніхто не заходив. Перевівши подих, хлопчик нахилився до одягу, що лежав на землі гамузом. Цей одяг, безперечно, хлопчачий. Він цупкий, з дорогої тканини. Прикрашали його красиві аплікації з кольорової шкіри, також шматочки хутра, коштовні каміння і перли. Мишкові впали в око червоні штани і синя вовняна фуфайка. Проте він зборов спокусу. Яскравий одяг помітний. У ньому не просто втекти, сховатися від Комахи. Ось чому він надів усе сіреньке: штанці, курточку, ковпак. Довго розглядав бронзову бляху, що прикрашала головний убір. На ній зображений вовк. Та який?! Фантастичний! Згорнутий бубликом, з довжелезною шиєю, великим вухом і оком. А на тулубі вовка ще й зображення козла і голови лося. Класно!

Костюм на Мишкові сидів так, немовбито для нього на замовлення пошитий. Курточка груди не стискала, а штани в паху були вільні. «У скрині зберігався одяг царевича», — здогадався Мишко.

Ззовні проникали ті самі голоси. Противні належали кривдникам, а лагідний — дідусеві. Виходити з намету Мишко не мав ані крихти бажання. Він хукав на рану і роздивлявся.

Цей намет служив в поході для сну і відпочинку та як укриття від дощу, спеки, диких тварин. Під однією стіною лежав складений килим, навпроти стояла скриня.

— Чого принишк! — підскочив Мишко від сердитого окрику. — Виходь, готуй вечерю.

Опустивши голову, Мишко боязко наблизився до гурту.

— Як тебе звати? Якого батька ти син? — поцікавився старець.

Комаха підскочив, немовбито його вжалила оса, чи зразу дві.

— Він скіф, авве. Мій раб.

Байбак вийняв пальця з рота. Під ніс гундосив:

— Скіф непокірний. За це…

Дідусь підняв руку, як застережний знак: хлопці, стуліть пельку. Мишкові кривдники притихли, але продовжували слати на нього нищівні погляди. Обличчя старого виглядало таким людяним, а голос звучав так лагідно, що нещасний хлопчик стримував себе, щоб вголос не заплакати.

— То як тебе назвали? — повторив запитання Даниїл.

— Михайлом. Мій батько — Євстахій. Він за радника у царя Іданфірса, — ковтаючи сльози, відповів бідолаха.

— Отже, ти князівський син. Знатна птаха.

— Скіф для перса — запеклий ворог. Він язичник, — нервово смикався царевич.

Байбак із пальцем у роті присікувався до бідолахи:

— Ну, признайся, хто твій бог? Правда ж Папай, правда?

Мишко за час перебування у Скіфії переконався: тамтешній люд щиро вірив у невидимих богів, просив у них допомоги та захисту. Запитання недруга підказало, що перси іншої, ніж скіфи, віри. Але богів, яким поклонялися перси, він, Мишко, не знав. Чомусь пригадалося таке. Його мама навіть у Скіфії тихцем, щоб ніхто не бачив, молилася. Але не багатьом скіфським богам, а одному, своєму.