Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 20

Мишко зрозумів, що розмовляти з батьком на тему «я їду на війну» не мало сенсу. Попри перешкоди, він таки стане воїном!

Марійка зі змарнілим від безсоння обличчям кинулася до чоловіка. Євстахій обійняв дружину і турботливо її заспокоював. Мишко заскочив у ятку, тимчасове житло, накрите сухими гілками. Він квапливо збирав потрібні для походу речі. Зняв із цвяха, забитого у стояк каркасу, дерев’яний футляр — сагайдак, обтягнутий шкірою. У ньому батько зберігав оперені стріли.

Хлопчик прислухався. Крізь повсть стіни проникали голоси рідних:

— Поспішай, господине нашої кибитки. — Доведеться тобі разом із нашим сином Михайликом переїхати у безпечне місце. Збирай домашні лахи. Допоможи зібратися також мені. Твій чоловік вирушає у далекий похід.

— О, господарю моєї голови, сподіваюся розлука буде не тривалою, — заголосила мати.

Мишко хмикнув. Батьки й наодинці дотримувалися правил ведення діалогу, прийнятого у скіфів. Але… але… Якщо скіфи запідозрять у них чужинців, тут же розправляться. Скіфи на розправу спритні. Не зважають ні на рідного брата, ні на царя.

Мама плаксиво підшморгувала. Коли заговорила, то голос її звучав стишено. Мишко напружив слух.

— Хай Бог Вседержитель оберігає тебе, Євстахію, на кожному місці й повсякчас.

— Піду до коней. Перевірю упряж і колеса огляну. А ти, серденько, поспішай. Мишо, хутко збирай у речі, що у ятці. Синку, ти мене чуєш?

— Уже збираю, — обізвався Мишко.

Він дивився на шкіряний жилет з нашитими металевими пластинами. Хлопчик зітхнув. У блискучих обладунках, що дзеленчать, не вийде непомітно з ятки.

Ось він і зібрався. Пора рушати в дорогу. Чомусь в останню мить рішучий настрій малого покинув. Він знав, що його вчинок засмутить батьків. Мама заголосить, а татка сумуватиме. Чи правильно він чинить? Роздумуючи, мимоволі потер палець, що свербів. І саме той, на якому носив перстень. Батьків чарівний перстень. Пухнасті вії затремтіли від радості, коли з глибини каменю виплило суворе жіноче обличчя.

— Богиня Апі! — з ніжністю в голосі прошепотів хлопчик.

Рот Апі в’юнився, видаючи зрозумілі слова:

— Оберігай батьків від хвилювання. Дай знати їм про своє рішення.

— Я їм напишу. Можна? — зрадів винахідливий хлопчик.

Чи кивнула у знак згоди богиня, того Мишко не помітив — зображення розійшлося, зникло в глибинах каменя. Він ще хвильку подумав і метнувся до великого горщика. Там батько зберігав засоби для писання. Зі споду дістав дощечку, облиту воском. А ще писало і рівняло, або стиль. Така собі кістяна паличка, один кінець в якої гострий, а другий широкий. Схилився над триногим стільцем, єдиними меблями в їхньому тимчасовому житлі. Старанно написав: «Татку, мамо, не хвилюйтесь. Я приєднався до вовків. Цілую. Ваш син Михайло».

Залишивши дощечку на стільці, сторожко визирнув з ятки. Контури мішкуватої фігури батька сіріли біля коней. Мати, витираючи сльози, зносила на купу глиняний посуд. Хлопчик непомітно вийшов.

Він довго петляв поміж кибиток, возів, людей, що гули, як розтривожені оси. Батьків сагайдак, який припасував до ременя, розхитувався і лупцював по ногах. Але на незручності Мишко не зважав. Його гнала вперед думка: «Тільки б Скіл із хлопцями не поїхав. Тільки б не запізнитися на війну!»