Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 19

Прогорлали другі півні. Із білого шатра вислизнули Скіл із Мишком. Хлопчиків оточила босонога ватага. Горохом сипалися питання:

— Коли рушаємо на Перса?

— Сьогодні?

— Ні? Взавтра? Скіле, признавайся, коли?!

Гордий увагою, Скіл відвів своїх шанувальників подалі від білого шатра. Мишко тупцяв поряд. Але спритніші хлопчики відтіснили його від свого кумира. Скіл зупинився. По-дорослому розправив плечі, випнув груди. Набравши поважного вигляду, голосно сказав:

— Браття, цар усіх царів сколотів Іданфірс наказав мені сформувати мобільний загін. Я, Скіл, син царя Агіапіфа, буду у вас за старшого.

О, нарешті прозвучало те, чого прагнули гарячі серця. Хлопчики підняли руки і несамовито закричали. Викричавшись, щільно оточили свого кумира. Скіл, щоб виглядати старшим, супив червонясті брови, ламким баском наказував:

— Беріть у дорогу луки, стріли та наплічні щити. Кладіть у торби коржі, а турсуки наповнюйте свіжою водою. У кого нема коня, може взяти його з царського косяка. Мій батько дозволяє. Сідла, чапраки і збрую теж дарує цар Аріапіф.

Хлопчики накивали п’ятами до своїх кибиток і яток — рухомих, переносних жител. Скіл гукав навздогін:

— Місце зустрічі — вигін! Коло шовковиці!

У Мишка шалено калатало серце. Жвава уява малювала картинки, з яких вибудувалося захопливе кіно. Ось загін молодих вершників летить на персів. Він Мишко, звичайно, попереду, біля ватажка. Коні гаряче дихають. Вітер обпікає його обличчя холодними струменями. А вони, сміливі воїни, летять верхи і несамовито галасують, розмахуючи списами. Списами? Здається, Скіл не говорив про списи…

Мишко задумливо тріпотів довгими віями. Несподівано побачив батька. Євстахій прощався з побратимом. Прибулець із загадкового Сіндіка заспішив у своїх справах і зник за білим шатром. Хлопчик узяв батька міцно за руку, щоб сонні люди, котрі снували в різні боки, їх не роз’єднали. На ходу малий довірливо ділився:

— Татку, ти вже знаєш, що Скіл очолив мобільний загін. Я теж хочу воювати.

— Для чого?

— Для чого? Щоб звільнити рідну землю від загарбників.

— Ти малий, щоб воювати. І до того ж не кочівник. Ти не набув навиків для походів. Я тебе відправлю у безпечне місце, на північ. Поїдеш разом із мамою.

— Не поїду. Скіфенята змалку в походах, — скиглив Мишко.

Він з надією позирав на батька. Але вид його був непоступливим. Хлопчик настирливо канючив:

— Ти забув, що у лісах, на півночі, живуть людоїди? Та ліпше я впаду на полі бою, ніж буду підсмаженим на вогні дикунами.

Схилившись над сином, князь упівголоса казав:

— У багатьох бідах, що звалилися на скіфів, вони самі винні. Зневажливо ставляться до сусідів. Тих, що живуть у лісах, називають людоїдами. О, тепер, звичайно, потерпають через свою зарозумілість. Міркують, як лісових людей до себе прихилити, викликати у них до себе жалість. Атож поженуть до них череди биків і баранів. За чередами рухатимуться кибитки з жінками, дітьми та немічними.

— Череди як подарунок?

— Так. Щедрий дарунок розтопить холодні серця лісових людей. Мишо, не переживай. Зустрінуть вас належно.