Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 18

— А я, Аріапіф, дозволяю молодшим товаришам брати з моїх косяків необ’їжджених коней, — докинув господар білого шатра.

Напевне, Аріапіф, хвилювався, бо кінець оселедця випав із-за вуха.

Скіфські царі перезирнулися. Чи не забагато уваги хлоп’якові. А тут ще й князь Скіфарб схвально відгукнувся:

— Щоб дружина Скіла виглядала чисельною, то хай хлопчаки з усіх царств приєднуються до його загону. Погодьтеся: гарна школа для хлопчиків. Не забувайте, шановні, ми в стані війні. Ніхто не лежатиме в тіні під возом.

— О, у Гетській пустині сонце колесом котиться по землі й траву спалює начисто. Від спеки земля там порепалась. У щілини можна вкладати долоню. І так вдень спекотно, що і вершник, і кінь не можуть дихати, — розказував Скіл.

Голос хлопчини тремтів і збивався від хвилювання.

— Згода, — поставив жирну крапку Іданфірс.

Не обертаючись, Скіл шанобливо задкував. Дійшов до своєї подушки і навмання сів. Та ще довго обличчя підлітка маківкою горіло поміж чоловічих — покалічених, спотворених шрамами, обпалених сонцем і негодою.

— Товариші, браття воїни, я закликаю вас випити до дна чашу нашої майбутньої перемоги! — виголосив Іданфірс.

Присутні підтримали пропозицію гуками і криками.

Ніхто не помітив, що біля Скіла з’явилась білява голівка. Вона належала Мишкові, сину князя Євстахія. Досі хлопчик терпляче лежав під столом. А це не витримав — визирнув. На нього ніхто не звертав уваги — очі вождів прикипіли до пузатої чаші, яку два чоловіки перли на підносі. На боках чаші були викарбувані сцени звитяги. Чаша пішла кругом. Старший, відпивши, передавав її нижчому за чином. Урочистість моменту підсилювало святкове вбрання чоловіків, котрі служили. Мишко милувався шароварами — синіми і зеленими, що заправлені у широкі розтруби шкіряних черевиків; сорочками, розшитими смужками позументу; тканими поясами з різнокольоровими китицями. Йому подобався цей одяг. Класний, а головне — зручний.

Глава третя

Мишко збирається на війну

Голосили у ніч скіф’янки:

— О, горе! Чорне горе суне Степом, доганяє нас!

— Все пропало! Все загинуло! І ми загинемо!

— Папаю, чому гніваєшся на нас?

— Моє вогнище назавжди зруйноване. Несподівано вогонь задуло в ньому.

Жінки щиро сподівалися плачем розв’язати на серці вузол, затягнутий бідою. Для більшої певності ще й рвали на собі волосся і дряпали до крові щоки. Заплакані малюки просили у матусь моні. Отримавши ляпасів, верещали гучніше за матусь. Діди, що навчилися стримувати гнів, обіруч згрібали холодний попіл і сипали на голову. Навсидячки розхитувалися і усім своїм виглядом зображали невтішне горе. Кучматі чоловіки, повні енергії й сил, притихли. Сиділи кружкома, жували терпкі корінці трав і бридливо спльовували через плече. Покірно чекали розпорядження старших.

Поміж притлумлених дорослих збудженими табунцями сновигала дітвора. Перед світанком найстарші хлопчики збилися в зграю і чатували на того, хто вийде з білого шатра. Дуже кортіло їм почути рішення старших і першими переповісти новину рідним.