Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 13

У VIII ст. до н. е. кіммерійці встигли вчинити набіги не лише на землі у Південно-Східній та Центральній Європі, де залишили по собі масові поховання місцевих мешканців, спалені селища та поховання зі зброєю та кіньми. Вони долучилися до воєн, які йшли у Передній Азії, а з VII ст. до н. е. слідом за ними туди подалися й скіфські військові загони. Коли скінчилися війни в Азії, майже усі степи Причорномор’я залишилися за скіфами, поділеними на кілька царств-вождівств.

Близько 514 р. до н. е. у степові краї прийшов цар могутньої перської держави, Дарій ІІІ, який вирішив поквитатися з підступними скіфами за приниження, яких зазнали його предки під час воєн, що відгриміли мало не століття перед тим. Скіфи так і не дали генерального бою, примусивши перське військо переслідувати їх у випалених сонцем степах. Завершилося це відступом Дарія за Дунай, відступом, який більше нагадував втечу. Так, якщо вірити Геродоту, скіфи здобули собі славу непереможних. Ще одним із наслідків цього походу стало просування скіфів за Дунай, адже Дарій під час наступу зруйнував фортеці місцевого населення, які контролювали переправи та шляхи і перед тим не пускали на свою територію надто войовничих сусідів.

Основою скіфської економіки на той час стала работоргівля, яка казково збагатила кочову верхівку. Легенди про експорт хліба зі Скіфії створені вченими, які не уявляли собі різницю між тими злаками, які вирощували мешканці степів та лісостепу, і тим хлібом, яким харчувалися мешканці еллінських полісів. Та й навіть коли б хто і вирішив закупити партію «скіфського хліба», то витрати на його транспортування навіть до Ольвії завдали б бізнесу непоправних збитків. Ольвія, Херсонес, Боспорське царство цілком могли задовольнити попит на зерно в Аттиці та Пелопоннесі, не вдаючись до ризикованих транзакцій з варварами.

Інша справа — живий товар. І досі у курганах знаходять ювелірні шедеври, створені на замовлення могутніх царів та їхніх родичів і близьких осіб, які контролювали работоргівлю з еллінськими містами та царствами. У VI ст. до н. е. скіфами було здійснено кілька грабіжницьких походів у Південно-Східну та Центральну Європу, по яких залишилися сліди, подібні до тих, що залишилися по кіммерійцях. Однак скіфам так і не вдалося закріпитися на угорській рівнині, у степах — це зроблять через кілька століть сармати. Кельтські та фракійські вожді, які правили у цих краях, були чи не войовничішими за скіфів, а про перевагу кінноти над піхотою встигли дізнатися ще у часи кіммерійських походів і теж успішно розвивали цей вид збройних сил. Вони встигли збудувати чимало могутніх фортець, отож дальні набіги не виглядали, мабуть, особливо перспективними.