Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 59

Усі собаки так роблять, але ж ти, любий Курдуплику, навіть гавкати не вмієш!

Песик довго думав, чому він не вміє гавкати. Всі собаки вміють, а він один – ні! Може, тому, що такий маленький? Чи, може, тому, що мало вправлявся?

Непомітно для самого себе Курдуплик почав потихеньку гавкати. Але з його горла вихоплювалося жалісне пронизливе скавуління, від якого навіть каміння, і те заплакало б, якби почуло. Та каміння не має вух, а от жителі міста – мають. Ось одне, друге, а потім і третє вікно відчинилося над головою в собачки.

– Що за концерт! – обурився хтось.

– Куди дивиться мер міста? Чому не переловлять оцих приблудних собак!

– Треба провчити його!

– Кого, мера?

– Та ні, спершу собаку!

І з двох чи трьох тазиків хлюпнули на бідного собачку холодною, мов крига, водою. Наш співець тільки жалібно заскавчав і дременув чимдуж навтіки.

«Ото щастить! – бідкався присоромлений і збентежений Курдуплик. – Так швидше на той світ попадеш, ніж навчишся гавкати».

Бідний песик був у відчаї.

«Краще б пішов я з усіма друзями, – думав Курдуплик. – Вони, напевне, вже сидять усі по теплих кімнатах і чекають, коли попрокидаються діти і почнуть з ними гратися. А чого досяг я своєю собачою вірністю хлопчику Франческо? Що ж мені тепер діяти? Куди подітися? Лишається одне – вмерти... »

Вирішивши загинути, Курдуплик простягся на трамвайній колії. Перші вагони вже згорнули сніг із сталевих рейок, і вони вилискували синюватим світлом у блідому світанку. Колія легенько здригалася: наближався трамвай.

Час настав. Прощавай, Курдуплику! Тобі не пощастило в житті. Зустрінь же смерть сміливо, так, як Генерал! На твоєму прикладі всі безпритульні собаки переконаються, що ніколи не треба залишатися самотніми.

Трамвай швидко гнав прямісінько на Курдуплика. Та раптом, за кілька кроків від собачки, заскреготали гальма, і вагон зупинився. Вмить з нього зістрибнув вагоновод.

– Диви, собака! Собака здумав порішити себе... Чи бачили коли-небудь таке?

Курдуплик схопився з рейки і, підібгавши з сорому хвоста, кинувся навтіки. Навіть умерти не дадуть спокійно! Що він зробив поганого?

– На-на-на! – гукнув його вагоновод. – Вірний, іди сюди, на, Вірний! На-на, Вірний!

Ще багато інших імен назвав вагоновод, та Курдуплик на жодне з них не відповідав, хоч і розумів дуже добре, що цей чоловік нічого лихого не має на думці. Але саме через це він і не озвався: він був у такому відчаї, що вже й дружити ні з ким не хотів. У нього було одне-єдине бажання: лягти посеред дороги і вмерти.

– Фідо! Жук! Вовк! На, собачко! На-на-на! Йди сюди, цуцьо!

Та Курдуплик навіть не оглядався. Вагоновод знову заліз у трамвай, сів на своє місце і поїхав, подзвонюючи на кожному кроці та уважніше поглядаючи на колії.

Причаївшись за гранітним каменем, Курдуплик дивився на трамвай, що з гуркотом проїжджав метрів за десять від нього. Проте він не наважувався вийти. А як весело дзвенів цей трамвай! Як привітно й тепло світилися його вікна! А яке лагідне та привітне обличчя у вагоновода! З усього було видно, що він скинув би навіть свого шарфа з шиї і закутав би бідного песика, що тремтів від холоду, і щоранку годував би його білим хлібом, розмоченим у молоці.