Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 57

Джанни Родари

У Франческо з радощів аж дух захопило.

– Прикажчиком Феї! – вигукнув радісно хлопець.

– Прикажчиком у магазині, звичайно, – відповіла Фея. – Не думай, що я тебе посилатиму на мітлі розвозити подарунки дітям. Цього не буде.

Франческо глянув довкола – якою гарною здалася йому зараз крамниця, дарма що вітрина стояла порожня, а на полицях валявся тільки грубий папір та картонні коробки з-під іграшок.

– На цій роботі не обморозиш рук, – жартома додав Франческо, показуючи Феї свої червоні, спухлі від морозу пальці. – Та й газети краще самому читати, ніж комусь продавати.

– Отже, згода? – востаннє запитала Фея. – Тоді з завтрашнього дня ставай до роботи.

Франческо подякував і розпрощався з Феєю. Він чемно вклонився і служниці, яка в душі трошки заздрила хлопцю, бо тепер Феїне довір'я треба було ділити з ним. Та тільки вона подивилася на Франческо, у його щирі, довірливі очі, як це почуття одразу зникло, і на обличчі старої служниці засяяла усмішка.

– Почекай-но! – гукнула Фея. – Зараз я викличу візника, а то ще застудишся. Ти ж тепер у мене на службі.

Візок! Чудова річ! Кілька разів Франческо їхав візком, тільки, звичайно, ззаду, причаївшись і пригнувшись, щоб візник, бува, не помітив та не потяг батогом. А зараз він зручно вмостився на м'якому шкіряному сидінні, над яким було напнуто від дощу та снігу чорний шкіряний каптур. Візник закутав ноги Франческо товстим теплим килимом, сів на своє місце і цьвохнув батогом. Кінь підтюпцем рушив по бруку.

«От шкода, що нікого нема на вулиці! – міркував собі Франческо, поглядаючи на небо, що ледь-ледь починало сіріти. – Ніхто й не бачитиме, як я їду у візку. Але вже коли приїду додому, то не злізу, поки не викличу маму та братиків. Вони підійдуть до вікна і побачать мене у візку. Ото здивуються. Певно, очам своїм не повірять».

Тим часом у Франческо повіки все важчали й важчали. Незабаром хлопчик міцно заснув, заколисаний легеньким похитуванням візка, що м'яко котився по пухкому снігу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Курдуплик хоче вмерти

Курдуплик поворухнувся.

«Поки я ще рухаюсь, -– вирішив собачка, – то чого б це я мав замерзати під дверима порожнього будинку. Чув я, ніби є собаки, які вмирають на могилі свого хазяїна, але у мене ще й хазяїна нема, і цей будинок не могила. Краще розімну я трохи свої замерзлі лапи... »

Курдуплик спробував був помахати хвостом, але йому ледве-ледве пощастило тільки ворухнути ним, бо хвіст обмерз з усіх боків. Потім песик сунув ніс у сніг (він чув колись, ніби так можна зігрітись), обтрусив сніг зі спини і побіг. Куди? А чи не все одно куди? Не завжди собаки знають, куди вони біжать, навіть справжні собаки. А що вже казати про нашого Курдуплика, іграшкового цуцика?

Курдуплик никав, мов неприкаяний, по місту, тікаючи від трамваїв, що гналися за ним, і минаючи калюжі.