Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 35

– Так багато Франческо... – повторював здивовано Срібна Пір'їна.

Тільки в цю мить він збагнув, який широкий світ. Досі він цього не помічав, проблукавши цілісіньку ніч по місту з тисячами будинків і тисячами вікон, за якими жили люди і хтозна-скільки дітей, зовсім не схожих одне на одного. Але всі вони чекали на Новий рік подарунків од Феї.

– Ми розшукаємо всіх хлопчиків на ім'я Франческо, – промовив нарешті вождь індіанців.

– Та ми вже чверть години говоримо про це.

Срібна Пір'їна суворо глянув на всіх: мовляв, невже я маю слухати чиїсь теревені?

– Ну що, їдемо? – запитав Начальник Поїзда.

– Всі по вагонах! – крикнув Начальник Вокзалу. Але команда була зайва: наші пасажири давно вже

сиділи у вагонах, тісно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Три Ляльки-Артистки мерзли, звичайно, втричі більше. Вони так цокотіли зубами, що в їхньому купе ніхто не міг заснути.

– Та коли ви вже перестанете тремтіти? – гнівалися пасажири. – Хіба не бачите, що ми потомилися і хочемо відпочити? У вас душі нема, безсердечні ви, от що!

– У нас таки нема ні душі, ні серця, – сумно відповідали Ляльки.

– Вам ще й жарти на думці...

– Це не жарти. У нас і справді нема серця. Ми зроблені з дерева та з пап'є-маше... Якби в нас було серце, ми б так не мерзли.

З коробки олівців вискочив Червоний Олівець.

– За це потурбуюсь я, – промовив Червоний Олівець і трьома штрихами намалював серця на курточках трьох Ляльок-Артисток. Щоправда, серця вийшли завеликі – на всі груди.

– Ну, ось і готово! – вигукнув Червоний Олівець, поглядаючи на свою роботу і задоволено усміхаючись.

– Спасибі! – подякували три Ляльки-Артистки.

– Ну, як, покращало вам?

– О, покращало, та ще й як! Нам уже тепло.

Через кілька хвилин вони відчули тепло у грудях, вухах, руках, ногах – у найвіддаленіших від серця куточках, де холод найдужче дошкуляє бідним людям.

– Тепер ми зовсім зігрілися, – сказали три Ляльки. – Як добре – мати серце!..

І, задоволено поглядаючи собі на груди, де великі червоні серця сяяли, мов три медалі за відвагу, Ляльки-Артистки спокійно заснули.

Тим часом Голуба Стріла повільно рушила вперед у супроводі ковбоїв та вершників-індіанців. Під копитами потріскував зашерхлий сніг. Поперед поїзда вказував дорогу...

– Курдуплик! – скажете ви.

Ні, друзі, ви помилилися. Курдуплика вже не було, він залишився на порозі будинку, де жив Франческо, його друг Франческо.

– Але ж Франческо дуже багато! – переконували всі Курдуплика.

– Знаю, але я хочу відшукати нашого друга. Вірний до кінця своєму Франческо, маленький цуцик

сумовито дивився на Голубу Стрілу, яка повільно від'їжджала із засвіченими фарами та з освітленими віконцями вагонів, що поблискували з обох боків, немов низка світлячків.