Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 25

«Як та стара синьйора літає на своїй мітлі – збагнути не можу. Тут на літаку найновішої конструкції, / і то мусиш пильнувати кожної миті, щоб не заритися носом у землю. А втім, хто б підказав, куди зараз повернути, – міркував про себе хоробрий Пілот. – Хоч куди кинь оком, скрізь темрява: і вгорі, і внизу, і праворуч, і ліворуч. Не міг же Франческо залишити свої сліди у хмарах. Мабуть, краще буде знизитися».

Пілот став повільно знижуватися, але ту ж мить йому довелося знову якнайшвидше набрати висоту, бо він ледве-ледве не сів прямісінько на голову нічному сторожу, який мчав вулицею на велосипеді. Це, напевно, був той самий сторож, який знайшов Канарку.

Через деякий час Пілоту здалося, ніби трохи розвиднілося.

«Може, я лечу над площею», – подумав він з острахом, шукаючи очима ліхтарів. Проте ліхтарів ніде не було видко, а небо все світлішало й світлішало. Сидячому Пілоту здалося, ніби він потрапив у хмару біленьких пушинок кульбаби.

«Без сумніву, я лечу над майданом. Треба спуститися нижче», – вирішив Пілот.

Раптом йому назустріч виринула величезна похмура тінь, і хтось голосно гукнув басом:

– Ей, синьйоре Пілоте, сідай, будь ласка, сюди!

«Я краще вдам, що нічого не чую. Нікого я не знаю в цих краях і не бажав би вплутатися в неприємну історію», – миттю розміркував собі Сидячий Пілот.

Та тільки він подумав це, як чиясь велетенська рука обережно схопила літак і потягла його до себе.

– Пропав я! – скрикнув Сидячий Пілот.

– Не бійся, я не завдам тобі шкоди, – озвався велетень. – Я всього-на-всього мирний бронзовий Пам'ятник, що стоїть посеред площі. Я тобі не заподію нічого лихого.

Сидячий Пілот полегшено зітхнув і зважився нарешті глянути туди, звідки долинав голос. Перед ним було величезне лагідне обличчя з вусами й бородою, на якому застигла ледь помітна усмішка.

– Хто ви? – запитав Пілот.

– Я ж тобі сказав: я – Пам'ятник. А за життя був патріотом і на коні водив поборників свободи на бій за звільнення батьківщини.

– Ви й зараз на коні?

– Авжеж, і на дуже великому коні. Як це ти не помітив такого великого коня?

– Я летів високо, тому й не бачив його. А зараз, перш ніж полетіти далі, я хотів би оглянути вас та вашого коня з усіх боків.

– Чого це ти так поспішаєш? – усміхнувся Старий Патріот. – Побудь іще трошки зі мною, та побалакаємо. Мені так рідко доводиться говорити, що мій язик занімів, і я насилу ворушу губами. Дзижчання твого літака я вже давненько чую. Тож я й здивувався: невже, думаю, десь муха летить, та ще в цю пору року? От так новина, подумав я. А потім раптом помітив тебе. Клянуся, ще ніколи я не бачив такого манюсінького літака. Хіба що в руках у дітей.

Сидячий Пілот пояснив, що його літак (це йому довелося визнати) – теж іграшка. Він коротенько розповів Старому Патріотові причину своєї втечі та втечі Голубої Стріли.

– Дуже цікаво! – схвильовано вигукнув Патріот, вислухавши розповідь. – Навіть неймовірно цікаво. Я теж люблю дітей. Гарної днини багато їх приходить сюди побавитись, і я„ звичайно, не гніваюся на них. Щоправда, один хлопчина й тепер частенько навідується до мене. Та чи саме до мене він сюди приходить, – сказати напевне я не можу. Смаглявий такий, чуб у нього завжди звисає аж на очі. Прийде, сяде на східцях, посидить, подумає щось і йде собі. Никає отак, мов приблудний собака. Проте його імені я не знаю, бо він сам себе ще жодного разу не називав. Це вже, мушу тобі сказати, так водиться У людей: вони завжди чекають, щоб хтось їх назвав. Себе ж вони на ім'я не називають. Але мені здається, що цей хлопчина самотній, і тутешні мешканці його не знають.