Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 23

– Настав кінець усьому! – ридаючи, промовив Генерал. – Все пропало! Тепер нічого мені залишатися з вами.

У нього було таке відчуття, ніби замість смачного солодкого крему він проковтнув бридкий холодний шматок мокрого картону. Життя. Генерала без гармат – це все одно, що їжа без солі. Він стояв на колінах, глухий до благань, і зовсім не звертав уваги на те, що його засипало снігом.

– Синьйоре Генерале! Вас засипає снігом! – зверталися до нього артилеристи, намагаючись шанобливо згорнути сніг з його плечей.

– Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!

– Вас закидає снігом! Ось гляньте, ви вже засипані майже по коліна!

– Байдуже...

– Синьйоре Генерале! Сніг сягає до грудей.

– А мені зовсім не холодно. У мене на серці зараз холодніше.

– Синьйоре Генерале! Вас замело снігом по саму шию!..

Та Генерал не відповідав. А сніг сипав і сипав. До того ж солдати, які сиділи на вагонах, жбурнули на Генерала увесь сніг, що там зібрався. Отак в одну мить Генерал був похований під снігом. Деякий, час ще видніли його вуса, та незабаром і їх не стало видно. І тоді на місці синьйора Генерала лишилася снігова статуя, статуя Генерала, що стояв навколішках, спершись руками на краєчок ями, в якій зникла його батарея.

Бідолашний Генерал! Яка безславна випала йому смерть!

Я певний, що він не заслужив такої смерті, хоч і добровільно прийняв її. Але хіба йому важко було встати, обтруситися і заховатися від снігу в вагоні? Він, як Генерал, мав повне право їхати навіть у вагоні першого класу. Але де там! Він волів стати сніговою статуєю. Гонор! І хай собі залишається із своєю незавидною долею. Прощавайте, синьйоре Генерале! Ми вас не забудемо!

Та що ж це я: витрачаю дорогий час на поминання Генерала, тоді як пасажирам Голубої Стріли загрожує величезна небезпека. Невідомо звідки поблизу наших втікачів з'явився Кіт. Справжній Кіт, не іграшковий, а живий і такий завбільшки, як два вагони Голубої Стріли. Саме в ту хвилину, коли ми всі були так зворушені загибеллю Генерала і віддавали йому останню шану, страшний звір непомітно підкрався по м'якому снігу, оглянув усіх блискучими зеленими очима і вибрав собі здобич.

Ви не забули ще про Канарку в клітці, яка стрибала на своїй пружинці і весь час щебетала «чіп-чіп»? Так-от, подорожні повісили цю Канарку з кліткою за вікном Голубої Стріли. Насправді вона не повинна була висіти надворі, але Канарка своїм щебетанням так надокучила всім, що клітку вирішили повісити за вікном. Звідти Канарка спостерігала трагічну смерть Генерала; тому їй не було коли поглянути праворуч на тротуар. А саме там готувався до стрибка великий Кіт. Хижак вирішив поласувати пташкою. Він увесь напружився і зробив дикий стрибок.

«Одним ударом лапи я розтрощу клітку, – міркував Кіт. І це йому пощастило зробити. – А другим ударом лапи я примушу Канарку замовкнути». Та схопив об-лизня.