Чи поранений був, чи поранених брав на борт,По розбитій дорозі летів у масній імлі.Він любив її сильно, бо сильна, як смерть, любов,А на смерті він знався краще за янголів.Не казав, як воно пече і коли назад.Ні півслова їй навіть зайвого – не казав.І питала вона: «То чому він іде ні з чим?І чому я стою тут, неначе мене прип’яв?Чуй молитву мою, сподівання мої лічи,Всі, що серце моє труять, що і я – не я».Тільки вітер північний чув та червоний схід,проливалося небо у очі її сухі.Так стрічаються часом сонце і темна ніч,Так стрічаються часом місяць і білий день,Так ми ходимо, як чудовиська в глибині,Виринаючи, щоб подихати, де-не-де.«Не питай у вітрів північних, у чорних злив.Світ ловив мене, не піймав мене, тільки злив».
* * *
Здається, що світло зникло уже давно.У темряві висихає гіркий полин.Та все-таки ти вставай і бери зерно,і між важелезних жорен його мели.Нехай борошняний порох осяде тут,нехай крижана у глек потече вода.Допоки твої майбутні сади ростуть,допоки тебе не визнали за святу,допоки тобі по силах твоя біда…В порожній твоїй домівці висять щити,на кожному спить грифон і гарчить вві сні.І часом здається, ніби живеш не ти,а спогади, теплі, пружні і навісні…Мели-но своє зерно і колючий біль,розпалюй вогонь в печі і не спи вночі…Колись вони всі повернуться – не тобі,а просто тому, що мають свої ключі.
* * *
Підступав під немиті вікна густий туман,хтось дорогою, певно, зайвого перебрав.Поверталась війна за воїном крадькома,мов коханка чи дуже віддана медсестра.І співала йому, співала: «Біда-біда,хто, мій соколе, ті набої тобі подасть.Хто вкраде тебе, хто вкладе тебе на нічліг,хто із них?».Теревенили до опівночі картярі,телефони напіврозряджені тень-телень…Заговорювала невидимий оберіг,водночас і прокляття чорне, і привілей.І на грудях його, чи дівчина, чи змія,не давала вона заснути йому ніяк.Картярі запивали острах, і сум, і лють,і гортали книжки психологів і падлюк.Від стіни пробігали відблиски до стіни…Поверталась війна за воїном із війни.
* * *
Він не курить, а так сидить. Цигарок нема.«Що за лажа, – питає, – із нами із усіма,що за цвіль, що за бруд і яка неймовірна гидь…Я би, знаєш, і сам собі зацідив з ноги,час від часу я дуже радо би щось ламав —від огиди, тупої безвиході і нудьги».Що робити тепер? Обіймати його за плечі?Говорити якісь прості і набридлі речі?«Це, маленька, – шепоче він, – безпідставна втеча».Настає вечір.Настає такий білий вечір,у порожньому місті холод хапа раптово.Хто із них промовчить, коли ворон в саду закрече,хто готовий?Хто з них тепер готовий?Хто стара каравела, яка віддає швартови,щоб до берега і тепла не вернутись знову?
