Одразу прийшли самотність і дія друга.Одразу шалені сльози о другій ночі.У венах високовольтна бринить напруга,Над кожним із них почалася своя наруга.Цей рік – пророчий.В цей рік їм ламало руки, кришило пальці,В цей рік їм життя трощили, мов кволі ребра.Виходили до прибульців неандертальці,Гаптаркам щасливих доль розламали п’яльці,А жити треба…– Мій друже, який із моря сухим виходив,Який не горів у полум’ї і не спікся,Коли ти попросиш спокою і свободи?Чи просто собі води – чи не прийдуть водиСумного Стікса?– Моя мовчазна дитино, моя утіхо,Було у нас тільки літо, а стало – лихо.І тільки одна електрика піднебеснаУ нас воскреснеСкреснехресне…
Міське
Що наснилось тобі, коли ніч назавжди спливала,Як всі ночі на світі, як навіть найдовші ночі?Напрялися із вітром Рамаяна і Калевала —І що захочеш.В нас на сходах живуть коти і рудий собака, ну який нам похід світами, яка Ітака, ну які нам іще потрібні магічні знаки? Тільки навіть якщо я уже не дивлюсь новини, я усюди завжди почуваюся наче винна, і яка цьому може бути іще причина? А ніяка.Під дощем на світанку мерзнуть червоні клени,Під дощем підступає довга гірка розлука.І причин накотила сила така силенна —Повні руки.Той, хто місто лишає, всі сходи і всі кав’ярні, всі музеї, дахи, хвороби і справи карні, хто іде до усіх вітрів пошукати бою, той повернеться – ненадовго і не собою. То якого потрібно щастя, якого болю і кохання?Он світанок, і слід уже розмивають зливи,щоб тепер виглядала сліду твого даремно.Тільки світ цей такий безмежний і галасливийі буремний.Тут легенди і пошесті ходять, неначе протяг,тут загибель твоя тихенько живе навпроти,а коли настає їй час розчохлити зброю —Бог з тобою.
Вічна історія
Досвітнє вогке тепло затопило стайні,ні розвідки, ні навали, ні сну, ні герця.Він просить її: «Кохай мене, як востаннє,і я не помру ніколи, бо так ведеться».Біла земля до могил промерзає – лютий.Диханням він зігріває її долоні.В їх поцілунку – темна п’янка отрута,та уві сні гонитвою марять коні.Все, що я хочу – це падати проти сонця і проти неба, в білі водойми, розчахнуті, як обійми, в шал весняного яблучного розмаю. Тільки жене мене клята оця потреба. Кажуть, жадаєш миру – то меч не вийми. А я виймаю.Він каже: «Я не загину, бо так ведеться.Тільки триматиму небо і оборону».Його проводжає вона і стара фортецята колотнеча запльованого перону,де продають воякам пироги з грибами,де малюків і старших долає спека.Що з нами буде? Що з нами було? Хіба миМожемо бути поряд і так далеко?Все, що я чую – як тонко співає вітер, і все – ні слова, все, що я бачу – це синє шалене небо, чорне твоє волосся на полотнині. Все, що я знаю – що смерть відімкнула браму, іде на лови, все, що я можу вимовити – про тебе, отак віднині…Летять лелеки…
