І не скажеш – у цьому світло чи лиш покора?Чи тремтіння – спільне у парості і косулі.Он вона стоїть, отака тендітна і білокора,і у білій її корі застрягають кулі.Застрягають – вітри, уламки, шалена тиша,і відлуння гарматних пострілів і «чекаю».Он, дивись, у гілках обламаних світ колише,телефонні дзвінки і нахабні пташині зграї.«Ти приходь, моє літо ясне, приходь скоріше.Поки є в мене сили це прядиво вітру прясти.Поки армії варять кашу і топчуть рясти.Як мені не впасти?Як мені до весни ловити нечасту тишу?»Проминають її проїжджі і подорожні,проминають її, йдучи до оселі й смерті.Проминають і йдуть насипати мішки порожнічи зашити чим є однострої свої протерті.Віти снігом хлеще…Та, поки прикриють спинуНаперекір всім новинам,всім скреслим кригам,світ обертається все ще —догори дригом,та без упину.
* * *
Умієш – малюй картину. Вона нетлінна.Єдине, що світ минущий по них залишить.Сідає, кладе їй голову на коліна,І потім навколо них западає тиша.Крокують війська і змінюються режими,І падають астероїди на Юпітер.І каже вона: «Ми повністю одержимі.Чи варто зробити чаю и потерпіти?».І він їй ні пари з вуст, бо слова – мара,Бо власне уже все сказано сто разів.І ще – бо крадуть кохання, та він не крав,І жодного разу від нього не тверезів.Осіння тривожна ніч забирає кращих.Мовчать вони, і не сплять вони, бо пропащі.І те, що по них прийшло, викликає ліфт,І тіні, мов змії, сплетені на землі.
