Тихий голос шепоче: «Чи ти тепер не жива?Чи бриниш, як струна, як натягнута тятива?Чи боїшся щурів, і крові, і висоти,чи бува відбоялась ти?Чи не сталося так, що твій біль тебе лікував?»І, хоч зір мій – мара, туман, почорніле скло,сонце сіло, а небо і спрагло і запеклось,я тягну собі в лігво мотиви і молитви,і казки, для живих, живим.Проростають вони, і кожна – гнучке стебло.Тихий голос мені співає таке і так:«На обпалених пустирях поростуть міста.Як дерева на голій вирубці, як трава.І не раз, не два».Він співає мені, співає, мотив пливе.Той, що всі і завжди підхоплюють із давен,той, що в серці до смерті, як фото в записнику —від утрат і брехні, наклепу, отрут і куль,від того, що колись вполює усіх живих.
* * *
Був простий, як старе кресало, як та зима,як оцей кашкет.Він казав, хто не йде на ризик – живе дарма,а на світі багато прекрасного вже нема,і що є – гірке.О, я був захоплений, я його поважав,я світився ним.Він шикарно лаявся, мав при собі ножа,майже кожного разу чимось мене вражав,аж допоки зник.Я не знаю, чи захід сонця тоді кровив,та була війна.Він стріляв, закривав собою, копав рови.Він загинув і став – статистика для новин,що летить у нас.Проклятущі мережі доносять у літній деньновину, де його нема, із його «ніде».І дивлюсь я, не дуже притомний, у кпк…і краса гірка.
* * *
І ніби в світу більш нема половин.Усе розколото вщент.Я прокидаюсь і шукаю новин,не попадаю в планшет.І ще удосвіта шукаю новин,і ще шукаю, і ще.І кожна ніч, немов десяток ночей,і кожен день, як та вуглинка, пече.І потім ти уже не дуже і ти.І блок-пости, блок-пости…Майже лицарський романсЦе початок. Бере він меч, підіймає щит.А на щиті намальовано щось таке.Наче дракон і птах. За вікном дощить,У центрі міста – хресна хода і пікеттих, що за спасіння безпомічних тюленят,тих, що кажуть, мовляв, король наш – тупа свиня,і ще одного такого підстаркуватого пня.І хтось на вежі яскравий прапор підняв.Вона йому каже: «Господи, поможи!».Але він не бог – і навіть близько не бог.В сусіда є лавка й лампа, а в лампі – джин,та магія не врятує уже обох.«Нехай ми будемо прохолодні чи ще нестерпні,двадцять років у шлюбі, і я – еталонне стерво,нехай у нас іще щось маленьке росте, боя не можу без тебе, ніяк не можу без тебе».Він усміхається, бо ці слова йому личать.Він плаче в своєму серці, бо він же лицар.Ідуть по троє, ідуть за світлом, несуть плакати.Моя ти доле, чому ти падло, чому така ти?
