Читать «Петрусь химородник» онлайн - страница 75

— Ти теж це відчуваєш, щось наближається?

Петро відчував.

В небі було щось не так. Щось діялося. Всередині величезною хвилею виростала тривога, і ось вона вже затоплює його по вінця.

На сірому тлі ще зоряного неба з’явилася чорна цятка. Вона росла на очах, збільшувалася. На них згори щось падало, жалібно співаючи:

— Курли-курли-курли…

Довго думати не було часу, з неба каменем падав чорний лелека. Петро встиг зловити птаха перед самою землею. Той був наскрізь прошитий стрілою.

— То Мариних рук справа. Бачиш, на стрілі її серп та череп вибиті, — тривожно прошепотів Дрім.

Над хатою раптом з’явилися білі лебеді, звідки не взялися. Вони люто шипіли, кусались, кидалися на Петра, намагалися дістатися до пораненого лелеки, якого хлопець прикрив своїм тілом. На крики та шум з хати вибігла Ярина з кочергою. Петро скинув свого лискучого пояска, і той враз перетворився на змію. Змія люто засичала, відганяючи лебедів. Дрім тим часом покликав на допомогу всіх дворових духів. Лебеді відступили, але не полетіли геть, залишилися пильнувати. Втім, близько не посувалися і лише з висоти спостерігали за подвір’ям.

Петро обережно поклав лелеку на спориш, крикнув Дріму, щоб той вартував, а сам стрімголов кинувся до хати, виніс свою торбу. Витягнув з неї дві Вілині пляшечки з водою. Навіть не роздумував, чи допомагає жива-мертва вода птахам, чи ні, він просто мав спробувати. Хлопець вийняв з птаха стрілу, лелека болісно зітхнув, мов людина, заплющив очі і, здається, більше не дихав. Петро відкоркував темну пляшечку, крапнув три крапельки на рану — та враз затягнулася.

— Дядьку Дріме, відкрийте йому дзьоба.

Дрім так і вчинив. Петро влив птахові в дзьоб три крапельки зі світлої пляшечки.

Кілька секунд тяжкого чекання, і раптом птах затріпав крилами.

— Слава Сварогу, живий, — прошепотів Дрім.

А за мить замість птаха перед ними лежав чоловік.

— Перетворник, — прошепотів Дрім.

Обличчя заросле бородою, худе виснажене тіло. Ярина, побачивши з’яву, кинулася до нього, впала на груди і зболено зашепотіла, обливаючись сльозами:

— Василько! Василечку! Коханий!

П’ять років Василь пробув у полоні. Від катувань втратив пам’ять, забув навіть власне ім’я, звідки він, стільки знущань та поневірянь прийняв на свої плечі. Вночі перед Купайловим днем, коли він уже втратив будь-яку надію вижити чи бодай щось пригадати і благав у Господа лише швидкої смерті, йому наснився сон. Ходить небом хлопчик, зодягнений у місячні шати, і такий той хлопчик гарний та гожий, на когось близького та рідного схожий. Потім він, той хлопчина, заходить у гості до Василя, нахиляється над ним та цілує, промовляючи — «Татко! Татусю! Таточку! Не смій думати про смерть, не треба вмирати! Борися, будь ласка! Ми чекаємо тебе: і я, і мама, і ліс…»

І він ожив, мов пробудився від сну, хоча й не міг вповні згадати, хто він. Але ж у нього є син, і вже заради цього варто жити. А в ніч купальську він не спав, щось передчуваючи. Сів перед самими дверима темниці й чекав. Чого? Зараз і сам не скаже. Десь за північ щось лунко ляснуло, але, здається, той звук міг чути тільки він, бо інші в’язні спокійно спали, а за дверима темниці перемовлялася варта. Коли ляснуло втретє — настала тиша, здавалося, весь світ завмер, чогось вичікуючи. Тиша тривала вічність, а тоді усе й почалося. Затремтіла, затрусилась земля під ногами, заскреготали, застогнали залізні двері, наче від болю, ніби хтось мучив та катував їх. Кигикнули востаннє, замовкли і… розчинились навстіж. Василь вийшов з темниці. На відстані простягнутої руки пломенів у повітрі червоний маленький вогник. Він наблизився до чоловіка й з розгону боляче вдарив його в груди, розлітаючись довкола пурпуровими іскрами. Запекло в тому місці, заболіло — і враз Василь все пригадав.