Читать «Петрусь химородник» онлайн - страница 72
Дара Корній
I летить у багаття пишно вбрана, вся в стрічках Мара — Панна вродлива та потворна. І тріщить і згоряє вона, вогонь обіймає, пестить, зваблює та не відпускає. Посеред Купальської ночі сонце світить на землі, то його запалили люди. Тринадцять стрічок на Мариному одязі — тринадцять лих та бід горять у вогні купальскім. Так, тринадцять дочок у Мари…
Мара пригорнула квітку до обличчя, аж раптом біль ще дужче спотворив його. Мара несамовито, нажахано заверещала. Її біла розкішна сукня спалахнула, загорілося волосся на голові, а позаду неї на землі, палаючи, корчилися в муках її доньки. Вона ж тримала квітку в руках.
Петро перелякано позадкував. Йому вслід лунають прокльони, хоч він, насправді нічого не вчинив, Мара запалилася сама. Серед потоку нерозбірливої лайки та клятьби хлопець розчув гнівні слова:
— Вартовий Змію, дарую тобі цю людину. Зжери її!
Петрусь стояв не в змозі відірвати очей від спломенілої Мари. Несподівано над його головою з’явилося щось темне і велике. То чорний лелека. Птах підлетів до Мари, довгим дзьобом вихопив з її рук квітку папороті й полетів до мосту. Петрусь наче прокинувся від жаху й побіг за лелекою. Зупинився перед Калиновим мостом. Близько підійти не міг, бо той жар, що від нього йшов, ожив і, здається, вже готовий його з’їсти. А лелека перелітав річку і, тримаючи квітку в дзьобі, ніс її поволі в бік лісу. Папоротевий цвіт дорогою губився, спадаючи додолу крихта за крихтою, згоряв і гаснув. І всі ті почвари, що стояли перед мостом, кидалися слідом за лелекою. Біля Калинового мосту залишилася стояти тільки єдина постать. Дуже знайома. Це був Пугач.
Біля своєї ноги Петро раптом відчув чиюсь присутність. Він перевів погляд донизу — білочка, стара знайома чорнобривка. Що вона тут робить? І враз Петрусь згадав про жолудя. І звідки Стрига це знала?.. Петрусь вийняв з кишені золотого жолудя і простяг його білочці:
— Ти знаєш, що з ним робити?!
Білочка, здається, кивнула, вхопила дарунок зубами й розчинилася в сутінках. Тут виросте Перунів дуб, якого зачепити та знищити ніхто, крім живої людини, не зможе. А живі люди сюди не заходять… От що вигадала Стрига.
Петро озирнувся. Сутінки підступали зусібіч, то Марині служки, що стояли за спинами її дочок. З мороку вийшов трохи приголомшений Змій Багатоголовий. Але Петро був упевнений: Змій його не зачепить. Так і сталося. Почвара підійшла трохи незграбними кроками й заступила хлопця від сутінків, наче щитом, прикрила своєю широчезною спиною та розпростертими крильми.
— Ти мені скажи, Злотко, чого це ми допомагаємо людині? До того ж він з отих ненависних Лелеченків. Не стане його, проблем буде менше, — навіть не пошепки, а майже криком верещала вишнева голова. Намір золотавої їй геть не подобається.
— Ага, ага, — й собі підхопив Бузковий.
