Читать «Петрусь химородник» онлайн - страница 71

Вишнева голова спитала:

— Що росте без коріння, скажи, небораче?

— Росте без коріння камінь, — відповів Петро.

Дівчата водять танки навколо Марени:

Кругом Мариноньки ходили дівоньки. Стороною дощик іде, Стороною та й на мій барвіночок зелений. А нині Ярила, А завтра Купайла! Стороною дощик іде! Стороною, Та й на дрібні діточки мої! Ой, на морі хвиля, при долині роса. Стороною дощик іде, Стороною та й на мою руженьку Червону.

Друга змієва голова хитро посміхнулася і спитала:

— Що біжить безперестанку?

— Час! — спокійно відповідає Петрусь. Ці загадки він знає ще з пелюшок.

Дівчата кружляють у танку навколо Перунового дерева, співають-виводять свою пісню:

На дуб Мара лізла. Кору гризла, А з дуба впала. Зілля копала. Ой, що то за зілля? Лопух, лопух. Щоб в тої Мари та й живіт опух! Ой, нехай пухне, нехай знає, Хай нам Купала не займає.

Третя голова приготувала найважчу загадку:

— Що шумить без буйного вітру?

— Річка! — впевнено відповів Петрусь. Справдилися Живині слова: загадки виявилися прості. Чи то Змій втратив хист за роки сумування наодинці з собою, чи то він загадки повідбирав спеціально дуже легкі в знак поваги до Петрусевого предка. Хтозна. Тільки після останньої відгаданої він уклонився хлопчині майже одночасно всіма трьома головами, позадкував і розчинився в мороці сутінків, навіть не попрощавшись. Видно, то ритуал такий, бо, бач, пересилив змієву звичку багато говорити.

Розділ 19

Сутінки

Петро йшов похмурою стежиною в сутінках, квітка освітлювала йому дорогу. Гучно хрускало щось під ногами. Петрусь здогадувався, що. Але про це він зараз не думатиме, бо десь поруч може блукати старий знайомий — Поїдач мертвих. У ніс вдарив гидкий запах — у стократ гидкіший від будь-якого іншого.

Хлопчина вийшов на просторий майданчик. Посередині стояла вона, володарка цього царства, вбрана в біле, за нею — тринадцять постатей. Значить, тринадцять дочок у Мари, помилився Пугач, недорахувався. Серед них і стара знайома, чорна зубата скирта сіна. Петро намагався не дивитися на них. А за їхніми спинами, майже злиті з навколишнім мороком, бовваніли ще постаті — шерега за шерегою. Доки могло сягнути людське око в тому безмежжі темряви, вони губилися-розчинялися в темній імлі.

Мара щасливо посміхалася, її очі палали. Всі її дочки-потвори і ті, що за ними, раптом упали на коліна й простягли свої руки до квітки. Петро підійшов майже впритул. Мара жахала і майже підкорювала. Знову сум’яття почуттів хвиля за хвилею заполонили Петрусеве серце, але цього разу хлопець легко з ними впорався.

Петро подав квітку Марі. Та заворожено наставила свої попечені-почорнілі долоні, ніжно взяла найдорогоцінніший скарб, пестячи кінчиками пальців кожну пелюсточку.

Горить аж до неба Купальський вогонь. Світ співає: