Читать «Первісний вчитель» онлайн - страница 13
Олексій Савчин
Подорож затягувалася, а погода портилася, ставало холодніше холодніше. Насувалася найгірша для первісної людини пора року — зима… Старий Немович не раз подумовував про те, що було б доцільніше почекати настання більш теплих днів у якому-небудь більш-менш підходящому житлі. Але де знайти його? Побудувати прихисток з гілок, обкласти її товстим шаром землі? Але ж такий курінь не зможе захистити їх від лютих зимових вітрів — хурделиць. І дід незважаючи на сувору погоду, все ще продовжував вести своє малесеньке плем» я вперед, намагаючись віднайти бодай якийсь надійний притулок на зиму.
Якось одного разу вони спробували влаштуватися на нічліг у великій ямі, в лісі, в занедбаному давно покинутому вовчому лігвищі. Тієї ж ніч пустився холодний льодяний дощ з мокрим снігом і затопив цей тимчасовий людський барліг… Ще довго Немович бродив по хащі в пошуках зимового пристановища. І от одного разу наші подорожні переслідували сарну. Пробігаючи повз невисокий пагорб, який був густо зарослий деревами, Случ запримітив, що південний схил його круто обривається. У обриві зяяла чимала чорна діра, наполовину прикрита кучерявими рослинами, а внизу за декілька метрів в промерзлих берегах повільно текла поліська річечка… Біля входу у печеру була чимала купа злежалого сміття кілька обвуглених, напівзгнилих корчів. — Видно, тут колись жили люди, — подумав Случ. Ось, потрібний нам прихисток. І зараз же додав: — Тут ми знайдемо захист від негоди, цього клятого льодяного вітру з дощем… Він обійшов пагорб, щоб переконатися, чи немає де-небудь іншого входу до таємничого підземелля. Переконався, що темний отвір під урвищем, заснований павутинням з віток лози, був єдиним входом в печеру… Тим часом старий і хлопчики почали вже непокоїтися за Случа. Коли юнак підтанцьовуючи з переможним кличем підбіг до своїх друзів: він був розпашілий і веселий, незважаючи на пронизливий, вже майже зимовий вітер, старий і діти дивилися на нього з подивом: — Що сталося, сину? — запитав дід.
— Там людське, мабуть покинуте житло! … людське!.. — скоромовкою випалив Случ.
— Людське! Де? — вигукували Полян з Кряком і весь час перебивали оповідача вигуками. Ця звістка вразила всіх.
— Вставайте, — наказав ватаг Немович. — Беріть зброю, бо ж, не знаємо, що там чекає нас. Мирні шукачі відразу перетворилися на воїнів і в бойовому порядку рушили до печери. Кряк захопив із собою довгу палаючу головешку, — так наказав йому дід. Вони підійшли до входу в похмуре підземелля. Кряк з факелом поліз туди перший. Вліз в неї, поклав головешку, роздув вогонь і, підкинувши у вогонь сухої трави та гілок, став на порозі, чекаючи, чи не з’явиться бува який-небудь ворог. Але всередині все було тихо, і, коли дим розсіявся, всі забилися в печеру.
