Читать «Первісний вчитель» онлайн - страница 15

11

Дуже скоро всі зрозуміли: плисти значно легше, ніж йти, і все ж повільне плавання на незграбному самоплаві стомлювало наших мандрівників. День і ніч проводили хлопчики по черзі з жердинами в руках, то відштовхуючи що пливли назустріч корчі, то спритно причалюючи до берега, щоб уникнути небезпечної зустрічі з величезними водяним тварюками, то знімаючи пліт з мілини і скеровуючи його на середину річки. Дні подорожі відмічали зломаними вітками, складаючі їх, на найвищій колоді. Коли назбиралося стільки палочок, скільки пальців на двох руках, обігнувши черговий крутий поворот, хоробрі плавці побачили вдалині широченну рівнину, оточену височенними могутніми дубами. Річка, за словами далекозорого Случа губилася між ними. — Тут, у цьому благодатному краї ми зупинимось, під цими дубами можна жити спокійно- сказав Немович — крім птахів, змій і пожеж, тут нема чого боятися. Хлопці кивнули головами, погодилися, що тут жити було набагато приємніше, ніж у печері. Але до їх радості домішувалася суттєва частка печалі. Їм бракувало матері Прип”яті і сестер — Язвінки й Рудинки. Як би добре було, уявляли вони, якби би піддубами їх виглядали такі знайомі і рідні фігури. Щож вони роблять тепер? Чи не забули вони свого діда і братів?

Пройшло багато днів і ночей. Плем'я обжилося. Під затишними кронами, в дуплах коріння величезних дерев обладнали собі окремі житла. З тих пір наші мисливці залишили противну печеру. І вже, ні грізний рев тварин, ні крики нічних птахів не переривали їх сну. Тихий шелест могутніх дубів, здавалося, заколисував їх…

Якось смакуючи великими м’ясистими Кряк помітив, скоріше з подивом, ніж з переляком, неподалік їхнього від вогнища двох звірків, з гострими трохи опалими вухами і довгим хвостом. Тваринки сиділи неподалік від людей і жадібно дивилися на м’ясо, здавалося, готові були кинутися до людей, але ніхто не звертав на них уваги. Така нахабність здивувала хлопчину. Він устав, мовчки схопив свою дубову рогатину і зібрався хоробро напасти на звірків. Але ватаг зробив йому знак покласти зброю і знову взятися за їжу. А сам тут же кинув кілька кісток тваринкам, і ті жадібно накинулись на цю мізерну подачку. Мабуть, їх мучив голод, бо ж звірята не злякалися, а підійшли ближче і взялися гризти кинуті напризволяще використані хлопцями. Так тривало кілька днів поспіль. Після цього звірки вже не відходили від табору наших мисливців.

— Тварини, — пояснив Немович, — зрозуміли, що їх не вб’ють, що біля людей можна поласувати кісткою, і залишаться жити з нами, у племені…