Читать «Пастка-22» онлайн - страница 6

— О, досить добре, — відповів він. — Трохи болить печінка і випорожнююсь не надто регулярно, але загалом мушу визнати, що почуваюся непогано.

— Це добре, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Це добре.

— Я хотів раніше зайти, але я зле почувався.

— Це дуже погано.

— Просто застудився, — поспішив додати капелан.

— А в мене температура, — так само поспішно додав Йосаріан.

— Це дуже погано, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, це дуже погано.

Капелан засовався на кріслі.

— Чи можу я вам якось допомогти? — спитав він за якийсь час.

— Ні, ні, — зітхнув Йосаріан. — Лікарі роблять усе, що їм під силу.

— Ні, ні, — капелан вкрився легким рум’янцем. — Я зовсім не це мав на увазі. Я про сигарети... або книжки... або забавки.

— Ні, ні, — відповів Йосаріан. — Дякую. В мене є все, що треба, гадаю — усе, крім доброго здоров'я.

— Це дуже погано.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, дуже погано.

Капелан знову заворушився. Він кілька разів роззирнувся, тоді втупив очі в стелю, а відтак у підлогу. Він глибоко вдихнув.

— Лейтенант Нейтлі передає вітання, — сказав він.

Йосаріану було прикро чути, що в них є спільний знайомий. Здається, в них з'явилася тема для розмови.

— Ви знаєте лейтенанта Нейтлі? — спитав він із жалем.

— Так, я досить добре знаю лейтенанта Нейтлі.

— Він трохи недоумкуватий, правда?

Капелан зніяковіло усміхнувся:

— Боюсь, не можу цього стверджувати. Я не знаю його настільки добре.

— Можете повірити мені на слово, — сказав Йосаріан. — Він дурноголовий, як усі.

Капелан завис у важкій мовчанці, а тоді порушив її різким запитанням:

— Ви капітан Йосаріан, так?

— Нейтлі не пощастило від самого початку. Він походить із гарної сім’ї.

— Вибачте, будь ласка, — наполягав капелан соромливо. — Можливо, я зараз дуже серйозно помиляюся. Ви капітан Йосаріан?

— Так, — зізнався капітан Йосаріан. — Я капітан Йосаріан.

— З 256-ї ескадрильї?

— З бойової 256-ї, — відповів Йосаріан. — Я не знав, що є ще якісь капітани Йосаріани. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йосаріан, про якого мені відомо, але це лише наскільки мені відомо.

— Розумію, — пригнічено мовив капелан.

— Це два у восьмому степені, — зауважив Йосаріан, — якщо ви збираєтесь написати про нашу ескадрилью символічну поему.

— Ні, — промимрив капелан. — Я не збираюся писати символічної поеми про вашу ескадрилью.

Йосаріан різко випрямився, помітивши маленький срібний хрестик з іншого боку капеланового комірця. Його це надзвичайно здивувало, адже ніколи раніше він не розмовляв із капеланом.

— Ви капелан! — вигукнув він із захватом. — Я не знав, що ви капелан.

— Ну, так, — відповів капелан. — Ви не знали, що я капелан?

— Ну, ні. Я не знав, що ви капелан. — Йосаріан витріщився на нього з широкою, зачарованою посмішкою.—Я ще ніколи не бачив справжнього капелана.

Капелан знову зашарівся і втупився у свої руки. Це був тендітний чоловік років тридцяти двох, з рудуватим волоссям і полохливими карими очима. Обличчя він мав вузьке і досить бліде. На щоках гніздились невинні ямки від давніх прищів. Йосаріанові захотілося його підтримати.