Читать «Пастка-22» онлайн - страница 279

— Не знаю.

— Ти боїшся?

— Так.

— Будеш знову літати?

— Ні.

— Сподіваюся, тобі все так минеться, — впевнено прошепотів Еплбі. — Дуже сподіваюсь.

— Дякую, Еплбі.

— Мені також не надто подобається вилітати на стільки завдань тепер, коли ми вже майже виграли війну. Дам тобі знати, коли почую щось нового.

— Дякую, Еплбі.

— Гей! — гукнув приглушений владний голос із заростей безлистого невисокого чагарнику поблизу його намету. Там, присівши навпочіпки, ховався Гавермеєр. Він їв арахісові брикети, і його прищі та великі масні пори на обличчі здавались темною лускою. — Як справи? — спитав він, коли Йосаріан підійшов ближче.

— Чудово.

— Будеш далі літати?

— Ні.

— А якщо спробують примусити тебе?

— Я їм цього не дозволю.

— Тобі страшно?

— Так.

— Віддадуть тебе під трибунал?

— Мабуть, що спробують.

— А що каже майор Майор?

— Майора Майора немає.

— Вони його зникли?

— Не знаю.

— А що будеш робити, якщо вирішать і тебе зникнути?

— Спробую їм не датись.

— А вони не пропонували тобі якоїсь угоди абощо, якщо ти літатимеш?

— Пілчард і Рен обіцяли влаштувати все так, що я ходитиму лиш у патрульні вильоти.

Гавермеєр збадьорився.

— Послухай, а це чудова пропозиція. Я сам був би не проти такоїугоди. Закладаюсь, ти за неї вхопився.

— Я відмовився.

— Ну і дурний, — мляве, безрадісне обличчя Гавермеєра тривожно наморщилося. — Послухай, але ж така угода нечесна щодо решти. Якщо ти будеш виходити тільки на патрульні вильоти, тоді хтось із нас мусить виконувати небезпечні завдання за тебе, адже так?

— Саме так.

— Послухай, це мені не подобається, — вигукнув Гавермеєр і обурено випростався, вперши кулаки в боки. — Зовсім не подобається. Вони ладні відправити мене чорту в зуби лише тому, що ти дрейфиш далі літати, так?

— З ними про це балакай, — сказав Йосаріан і насторожено потягнувся до пістолета.

— Ні, я тебе не звинувачую, — сказав Гавермеєр, — хоч ти мені й не подобаєшся. Знаєш, мені також не дуже хочеться вилітати на стільки завдань. Чи можна якось і мені від них відкрутитися?

Йосаріан іронічно хихотнув і сказав жартома:

— Начепи пістолет і походжай зі мною.

Гавермеєр задумливо похитав головою.

— Ні, я так не можу. Я би зганьбив свою жінку і дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, після війни я хочу залишитися в запасі. Якщо залишаєшся в запасі, тобі платять п’ятсот доларів на рік.

— Ну, тоді літай далі.

— Еге, мабуть, доведеться. Слухай, як ти думаєш, чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?

— Ні.

— Але якщо звільнять і дозволять узяти з собою ще когось, то візьмеш мене? Не бери когось такого, як Еплбі. Візьми мене.

— А з якого дива вони б таке дозволяли?

— Не знаю. Але якщо дозволять, то не забувай, що я перший тебе попросив, добре? І тримай мене в курсі. Я кожного вечора буду чекати на тебе тут, у кущах. Можливо, якщо тобі нічого не зроблять, то і я перестану літати. Згода?

Цілий наступний вечір люди раз у раз виринали з темряви йому назустріч і цікавилися, як у нього справи, з виснаженими, стурбованими обличчями випитуючи в нього конфіденційну інформацію на підставі якоїсь нездорової і потаємної спорідненості, про існування якої він раніше не здогадувався. Коли він ішов табором, малознайомі йому льотчики вигулькували ніби з-під землі і питалися, як справи. Навіть люди з інших ескадрилій поодинці скрадались до нього і виринали з темряви. Куди б він не ступив після заходу сонця, хтось уже лежав у засідці, щоб виринути з темряви і спитатися, як справи. Люди вискакували до нього з-за дерев і з кущів, із канав і заростей високого бур’яну, з-за наметів і бамперів припаркованих машин. Навіть один з його сусідів вискочив, щоб поцікавитися, як у нього справи, і попросив не розповідати іншим сусідам у наметі, що він виринув з темряви. Йосаріан клав руку на пістолет щоразу, коли підходив до сторожкого силуету, що пошепки підкликав його, бо не знав, яка з невиразних тіней врешті-решт обернеться в повію Нейтлі або, що гірше, в якогось законного представника державної влади, надісланого безжально віддубасити його кийком до півсмерті. Скидалось на те, що їм таки доведеться зробити щось подібне. Вони не хотіли поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, тому що місце за сто тридцять п’ять миль від ворога навряд чи можна назвати полем бою і тому що Йосаріан був саме тим, хто нарешті зруйнував міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль і вбивши Крафта, — він майже завжди забував про Крафта, коли перераховував загиблих знайомих. Але щось вони таки мали з ним зробити, і ціла ескадрилья похмуро чекала, якою ж буде ця жахлива кара.