Читать «Пастка-22» онлайн - страница 267
Джозеф Геллер
— Вимкніть світло, — кинув він через плече тихим, спокійним голосом. — Воно дуже дратує.
Капелан ледь усміхнувся з вдячністю.
— Дякую вам, сер. І воду теж, будь ласка.
— Нехай тече, — сказав офіцер. — Вона мені не заважає. — Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати охайні складки. — Капелане, — спитав він недбало, — яке ваше віросповідання?
— Я анабаптист, сер.
— Досить підозріла релігія, правда?
— Підозріла? — перепитав капелан у простодушному здивуванні. — Чому, сер?
— Ну, я про неї нічого не знаю. Ви зі мною згодні, чи не так? Хіба це не робить її доволі підозрілою?
— Не знаю, сер, — дипломатично відповів капелан, затинаючись. Відсутність знаків розрізнення у співрозмовника пантеличила капелана, і він навіть не був певний, чи треба казати до нього «сер». Хто він такий? І чи мав він право його допитувати?
— Капелане, колись я вивчав латину. Гадаю, було б нечесно не попередити вас про це, перш ніж я поставлю наступне запитання. Хіба не означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?
— О ні, сер. Все набагато складніше.
— То ви баптист?
— Ні, сер.
— Значить, ви не баптист, так?
— Сер?
— Не розумію, чому ви зі мною сперечаєтесь. Адже ви в цьому призналися. А тепер, капелане, признавшись, що ви не баптист, ви не сказали нам, хто ви насправді такий, адже так? Ви можете бути чим або ким завгодно. — Він трохи нахилився вперед, прибравши хитрого і багатозначного виразу. — Ви можете навіть бути, — додав він, — Вашингтоном Ірвінгом, правда?
— Вашингтоном Ірвінгом? — здивовано перепитав капелан.
— Ну ж бо, Вашингтоне, — роздратовано втрутився огрядний полковник. — Чому б вам щиросердо не зізнатись? Ми знаємо, що це ви вкрали той помідор-сливку.
Після хвилинного замішання капелан знервовано, але з полегшенням хихотнув.
— Ах он воно що! — вигукнув він. — Нарешті я починаю розуміти. Я не крав того помідора, сер. Полковник Каткарт сам дав його мені. Можете його спитати, якщо не вірите.
Двері в дальньому кінці кімнати відчинилися, і звідти, мов зі стінної шафи, до підвалу ввійшов полковник Каткарт.
— Привіт, полковнику. Полковнику, він стверджує, що ви дали йому той помідор. Це правда?
— А чого б я мав давати йому помідор? — відповів полковник Каткарт.
— Дякую вам, полковнику. У мене все.
— Немає за що, полковнику, — відповів полковник Каткарт і вийшов з підвалу, зачинивши за собою двері.
— Ну, капелане? Що ви тепер скажете?
— Він сам мені його дав! — прошипів капелан, люто й налякано водночас. — Він сам мені його дав!
— Ви що, звинувачуєте вищого офіцера в брехні, капелане?
— Чому вищий офіцер має давати вам помідор, капелане?
— Саме тому ви намагалися віддати той помідор сержантові Віткому, капелане? Бо то був крадений помідор?