Читать «Пастка-22» онлайн - страница 265

— Не говоріть з ним так, — порадив майор. — Не обов’язково його ображати.

— Тоді нехай стулить свою пельку, а ми будемо ставити питання.

— Отче, будь ласка, стуліть свою пельку, а ми вам будемо ставити питання, — мовив майор доброзичливо. — Так буде краще для вас.

— Не мусите називати мене «отцем», — сказав капелан. — Я не католик.

— І я не католик, отче, — відказав майор. — Але я просто дуже побожний, і мені подобається називати усіх служителів Господа отцями.

— Він навіть не вірить, що в окопах є атеїсти, — хихикнув полковник і безцеремонно штовхнув капелана в бік. — Ану, капелане, розкажіть йому. Є в окопах атеїсти?

— Не знаю, сер, — відповів капелан. — Я ніколи не бував в окопах.

Офіцер на передньому сидінні швидко обернувся і виклично кинув йому:

— Ви і на небі не бували, хіба ні? Але знаєте, що небо є, адже так?

— Чи не знаєте? — запитав полковник.

— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.

— Який злочин?

— Ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Та точно знаємо, що він дуже тяжкий.

Зі скрипом шин автомобіль звернув з дороги біля штабу полку і, майже не збавляючи швидкості, проїхав повз автостоянку до чорного входу в будинок. Три офіцери з капеланом вийшли з машини. Єдиною колоною вони спустилися хиткими дерев’яними сходами в підвал і провели його в сиру, похмуру кімнату з низькою бетонною стелею і нетинькованими кам’яними стінами. В усіх кутках висіло павутиння. Велетенська стонога шмигнула по підлозі до сховку під водогінною трубою. Капелана посадили на дерев’яний стілець з прямою спинкою, що стояв за невеличким порожнім столиком.

— Будь ласка, чуйтесь як дома, капелане, — сердечно припросив його полковник, ввімкнувши яскраву лампу і скерувавши її просто в обличчя капеланові. Він поклав на стіл мідний кастет і коробку сірників. — Нам треба, щоб ви розслабились.

Капелан вирячився, не вірячи своїм очам. Його зуби зацокотіли, а кінцівки стали ватяними. Він відчув себе безсилим. Він зрозумів, що вони можуть робити з ним усе, що захочуть; ці жорстокі люди можуть затовкти його до смерті, ось тут, у підвалі, і ніхто не втрутиться, щоб його врятувати, ніхто, мабуть, окрім побожного і співчутливого майора з гострим лицем, який відкрив водогінний кран, так що вода голосно полилася до раковини, і повернувшись, поклав на стіл поряд із мідним кастетом відрізок важкого гумового шланга.

— Усе буде гаразд, капелане, — підбадьорливо мовив майор. — Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ви так злякалися? Ви ж не винні, хіба ні?

— Певно що винний, — сказав полковник. — Винний як дідько.

— У чому винний? — благально запитав капелан, відчуваючи дедалі більше збентеження і не знаючи, в кого з цих людей просити пощади. Третій офіцер, без знаків розрізнення, мовчки причаївся осторонь. — Що я зробив?

— Саме це ми і хочемо вияснити, — відповів полковник і шпурнув капеланові через стіл блокнот і олівець. — Напишіть нам своє прізвище. Своїм почерком.

— Своїм почерком?

— Саме так. Де-небудь на папірці.

Коли капелан розписався, полковник забрав у нього блокнот і приклав його до аркуша паперу, якого вийняв із теки.