Читать «Пастка-22» онлайн - страница 254

— Що це за вісконсинський лишай? — спитав Йосаріан.

— Якраз те саме цікавило і лікарів! — гордо випалив капелан і розсміявся. Ще ніколи його не бачили таким пустотливим чи таким щасливим. — Нема такої хвороби, як вісконсинський лишай. Хіба не розумієш? Я збрехав. Я змовився з лікарями. Я пообіцяв, що скажу їм, коли мій вісконсинський лишай пройде, якщо вони пообіцяють ніяк його не лікувати. Вперше в житті я збрехав. Хіба це не чудово?

Капелан согрішив, але вийшло на добре. Здоровий глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від своїх обов’язків — це гріх. З другого боку, всім відомо, що гріх — це зло, а добра зі зла не буває. Однак почувався він добре; почувався він воістину прекрасно. А з цього логічно випливало, що брехня й ухиляння від обов’язків не можуть бути гріхом. Капелан освоїв, у мить божественного прозріння, зручний метод захисної раціоналізації і був у захваті від свого відкриття. Сталося чудо. Без зайвих хитрощів, зрозумів він, порок можна обернути у доброчесність, наклеп — у істину, імпотенцію — у здержливість, нахабство — у смирення, грабіж — у доброчинство, з шахрайства зробити чесність, з блюзнірства — мудрість, з жорстокості — патріотизм, з садизму — справедливість. Зробити це міг будьхто, для цього не треба великого розуму. Лише безхребетність. З кипучою жвавістю капелан пробігся цілим спектром традиційних пороків, а Нейтлі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, приголомшений тим, що опинився поміж таких відчайдухів, своїх приятелів. Він тішився і водночас боявся, певний, що от-от з’явиться якийсь суворий лікар і повикидає їх усіх, як банду ледарів. Та ніхто їх не турбував. Увечері вони життєрадісно помаршували в кінозал на паршиву голлівудську кольорову феєрію, а коли після паршивої голлівудської кольорової феєрії життєрадісно примаршували назад, у палаті вже лежав вояк у білому, і Данбар заверещав, сам не свій: