Читать «Пастка-22» онлайн - страница 229

— О, жодних проблем, підполковнику, — нервово відповів майор Денбі, намагаючись приховати їхню суперечку. — Ми просто обговорюємо завдання.

— Вони не хочуть бомбити це село, — хихотнув Гавермеєр, виказуючи майора Денбі.

— Ти поц! — кинув Йосаріан Гавермеєрові.

— Дайте Гавермеєру спокій, — рвучко наказав Йосаріанові підполковник Корн. Він упізнав у Йосаріанові того п’яницю, який грубо чіплявся до нього в офіцерському клубі напередодні першого нальоту на Болонью, і завбачливо переніс невдоволення на Данбара. — Чому ви не хочете бомбити це село?

— Тому, що це жорстоко, ось чому.

— Жорстоко? — перепитав підполковник Корн з холодною насмішкою, лише на мить злякавшись нестримної сили Данбарової ворожості. — А пропустити дві німецькі дивізії, щоб вони воювали з нашими військами, це буде менш жорстоко? Життя американців також у небезпеці. Чи, про вас, хай краще проллється американська кров?

— Американська кров уже ллється. А ці люди собі там мирно живуть. Якого дідька ми не дамо їм спокій?

— Авжеж, вам легко говорити, — в’їдливо відповів підполковник Корн. — Тут, на Піанозі, ви у безпеці. Вам байдуже, чи ці німецькі дивізії пройдуть, чи ні, правда?

Данбар зніяковіло почервонів і спитав, мовби обороняючись.

— А чому б нам не зробити завал десь в іншому місці? Ми ж могли б скинути бомби на схил гори чи на саму дорогу.

— А може, вам краще знов летіти на Болонью? — запитання, промовлене тихим голосом, пролунало, мов постріл, і в кімнаті запала ніякова і загрозлива тиша. Соромлячись самого себе, Йосаріан палко молився, щоб Данбар тримав язика за зубами. Данбар опустив очі, і підполковник Корн зрозумів, що переміг. — Я так і думав, що ні, — провадив він далі з неприхованою зневагою. — Знаєте, ми з полковником Каткартом доклали немало зусиль, щоб вибити для вас отакий легкий виліт. Якщо вам більше кортить злітати до Болоньї, Спеції чи Феррари, то ми це без проблем влаштуємо. — Його очі загрозливо виблискували за скельцями окулярів без оправи, і його землянисті квадратні щелепи ніби скам’яніли. — Тільки дайте знати.

— Я б злітав, — жваво відгукнувся Гавермеєр і знову хвалькувато хихотнув. — Люблю літати на Болонью і йти прямо на ціль, голова — в приціл і слухати гуркіт усіх тих зеніток. Я найбільше кайфую від того, як після бомбардування льотчики накидаються на мене і лають на всі боки. Навіть рядові так розпалюються, що клянуть мене і хочуть надавати копняків.

Підполковник Корн жваво поплескав Гавермеєра по підборіддю, не обертаючись до нього, а тоді сухим монотонним голосом звернувся до Данбара та Йосаріана.

— Клянусь вам, ніхто не тривожиться за тих вошивих макаронників у горах більше, ніж ми з полковником Каткартом. Mais c’est la guerre.He забувайте, що цю війну почали не ми, а Італія. Не ми агресори, а Італія. І ми не змогли б завдати італійцям, німцям, росіянам і китайцям стільки лиха, скільки вони вже самі собі завдають. — Підполковник Корн по-дружньому потиснув плече майора Денбі, не міняючи неприязного виразу обличчя. — Закінчуйте інструктаж, Денбі. І подбайте, щоб усі зрозуміли важливість щільного візерунка бомбометання.