Читать «Пастка-22» онлайн - страница 231
Джозеф Геллер
— А тепер, вояки, — проголосив він. — Сьогодні з нами дуже високий гість, генерал Пекем із допоміжної служби, завдяки якому ми отримуємо бейсбольні бити й комікси, дивимось концерти ОДО. Це бойове завдання я хочу присвятити саме йому. Летіть і скидайте бомби — задля мене, задля батьківщини, задля Бога і задля цього великого американця, генерала П. П. Пекема. І покажіть нам, як ви поцілите всіма вашими бомбами в «десятку»!
Йосаріану було тепер наплювати, куди падають його бомби, проте він не заходив аж так далеко, як Данбар, котрий скинув бомби за кількасот ярдів від села і міг попасти під трибунал, якби довели, що він зробив це зумисне. Данбар умив руки, нікому не сказавши перед вильотом ані слова, навіть Йосаріану. Падіння в шпиталі чи то прояснило, чи то затуманило йому мізки, — важко було сказати.
Тепер Данбар рідко усміхався і, здавалося, хирів на очах. Він войовниче огризався до старших офіцерів, навіть до майора Денбі, і грубо й сердито богохульствував, навіть у присутності капелана, який почав боятися Данбара і теж, здавалося, хирів. Капеланове паломництво до Вінтерґріна не дало плодів; ще одне святилище виявилось пустим. Вінтерґрін був надто зайнятий, щоб особисто прийняти капелана. А нахабний помічник, подарувавши капеланові крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Вінтерґрін надто глибоко занурився у військові справи, щоб перейматися такими дрібницями, як норма бойових вильотів. Капелан хвилювався за Данбара, а після зникнення Oppa ще більше переживав за Йосаріана. Капеланові, який жив сам-один у просторому наметі, чий загострений верх щоночі укривав його в похмурій самотині, мов склепіння гробниці, було важко повірити, що Йосаріан дійсно воліє жити сам, без ніяких сусідів.
Знову призначений чільним бомбардиром, Йосаріан літав тепер з Маквотом, і це його трохи втішало, хоч він і далі відчував себе вкрай незахищеним. Він не мав як відбиватися. Він не бачив навіть Маквота і другого пілота зі свого місця в носовій кабіні літака. Єдине, що він міг бачити, то це Аарфі, через чию бундючну, кругловиду неспроможність у нього врешті-решт урвався терпець, і в небі його, бувало, охоплювали безсила лють та відчай, коли йому кортіло втратити звання і знову перейти до веденого літака із зарядженим кулеметом у кабіні замість бомбового прицілу, насправді йому непотрібного, — потужний, важкий кулемет п’ятдесятого калібру, якого він міг би мстиво схопити обома руками й жорстоко розрядити в усіх демонів, що його тиранили: в димчасті чорні клуби зенітних розривів; у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким, мабуть, не зашкодив би, навіть коли б і відкрив вогонь; у Гавермеєра та Еплбі в чільному літаку за їхній безстрашний, прямий і горизонтальний захід на ціль під час другого бомбардування Болоньї, коли снаряд з однієї з двохсот двадцяти чотирьох зеніток востаннє розбив Орру один з моторів і йому довелося посадити літак на воду десь між Генуєю та Спецією, якраз незадовго до того короткого шторму.
