Читать «Пастка-22» онлайн - страница 228

Італії: — Гляньте, це малесеньке село настільки незначне, що його тут навіть немає.

Вони прибули до полковника Каткарта запізно і не потрапили на попередній інструктаж, де би почули, як наполягає майор Денбі:

— Але воно ось тут, повірте. Тут, саме тут.

— Де тут? — зухвало спитав Данбар, удаючи, ніби нічого не бачить.

— Ось воно тут на карті, де дорога трохи звертає. Хіба ж не бачите оцей плавний поворот?

— Ні, не бачу.

— Я бачу, — викликався Гавермеєр і тицьнув у потрібну точку на карті Данбара. — А на оцих знімках дуже добре видно ціле село. Мені все ясно. Мета бомбардування — зіпхнути ціле село вниз по схилу гори і створити завал, який німцям доведеться розчищати. Правильно?

— Цілком правильно! — сказав майор Денбі, промокаючи носовичком спітніле чоло. — Я радий, що хоч хтось починає розуміти. Дві бронетанкові дивізії підуть цією дорогою з Австрії до Італії. Це село збудоване на такому крутому схилі, що всі уламки житлових та інших будівель, які ви зруйнуєте, неодмінно покотяться донизу й завалять дорогу.

— І що від цього зміниться, чорт забирай? — допитувався Данбар, а Йосаріан схвильовано стежив за ним зі змішаним почуттям страху і благоговіння. — За кілька днів вони все розчистять.

Майор Денбі намагався уникнути суперечки.

— Певно, для штабу це щось змінить, — відповів він примирливим тоном. — Мабуть, тому нас і послали на це завдання.

— А жителів села попередили? — запитав Маквот.

Майор Денбі перелякався, що і Маквот пристав до опозиції.

— Ні, думаю, що ні.

— Невже ми не скинули листівки з повідомленням, що на цей раз будемо їх бомбити? — спитав Йосаріан. — Не можна хоча б якось натякнути, щоб вони забралися з дороги?

— Ні, не думаю. — Майор Денбі ще більше впрівав, очі його стривожено забігали. — Німці теж можуть здогадатись і вибрати інший маршрут. Але я в тому не впевнений. Це лиш мої припущення.

— Вони навіть не стануть ховатися, — з гіркотою мовив Данбар. — Повибігають на вулицю, тільки-но побачать наші літаки, і стануть махати нам руками — вся дітвора, і старі, і собаки. Господи Ісусе! Чому ми не дамо їм спокій?

— А чому б нам не влаштувати завал в іншому місці? — запитав Маквот. — Чому він мусить бути саме там?

— Я не знаю, — печально відповів майор Денбі. — Я не знаю. Послухайте, хлопці, ми маємо хоч трохи довіряти людям, які віддають нам накази. Вони знають, що роблять.

— Ні чорта вони не знають, — сказав Данбар.

— Що за проблеми? — спитав підполковник Корн, ліниво заходячи до інструкторської з руками в кишенях, його жовтувато-коричнева сорочка висіла мішком.