Читать «Пастка-22» онлайн - страница 221

Йосаріан відчув, що в нього палають щоки.

— Ні, не ходив,— збрехав він.

— Ходив, — врівноважено відказав Орр. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром у літак, яким керуватиму я, Добз або Гапл, бо ти нам не довіряєш. А Пілчард і Рен сказали, що вони не можуть робити для тебе винятків, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами.

— Ну і що? — спитав Йосаріан. — Від цього ж нічого не змінилось.

— Але відтоді вони не призначали тобі літати зі мною. — Орр, знову працюючи навколішках, звертався до Йосаріана без докору чи гіркоти, лише з сумною приниженістю, яку було ще нестерпніше бачити, хоч він і далі хихотів та посміювався, мовби йшлося про щось кумедне. — Знаєш, тобі справді треба політати зі мною. Я досить добрий пілот і подбав би про тебе. Може, мене часто збивають, та це не моя вина, і в моєму літаку ще ніхто не постраждав. Так, сер, мав би ти трохи мізків, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Пілчарда й Рена і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.

Йосаріан подався вперед і пильно заглянув у непроникну Оррову маску суперечливих емоцій.

— Ти на щось натякаєш?

— Хе-хе-хе-хе! — відповів Орр. — Я намагаюсь розповісти тобі, чому та здорова дівка того дня лупила мене туфлею по голові. Але ж ти не даєш.

— Розказуй.

— А ти полетиш зі мною?

Йосаріан розсміявся і похитав головою.

— А тебе знову зіб’ють над морем.

Коли чутки про повторне бомбардування Болоньї справдились, Орра дійсно знову підбили над морем, і він на одному моторі посадив, різко гепнувши,

свого літака на неспокійні, гнані вітром хвилі, розгойдані під войовничими чорними грозовими хмарами, що купчилися вгорі. Він забарився в літаку і опинився сам-один на аварійному плоті, якого стало відносити вбік від решти екіпажу на іншому плоті і який зовсім зник з очей, коли рятувальний катер ледве продерся до них крізь вітер та пелену дощу, щоб узяти їх на борт. Коли вони повернулися до ескадрильї, настала ніч. Про Орра ніхто нічого не знав.

— Не хвилюйтеся, — запевняв Малий Семпсон, усе ще кутаючись у грубий коц і плащ-дощовик, у які його загорнули на рятувальному катері. — Його вже, напевне, підібрали, якщо він не потонув у тому штормі. Але штормило недовго. Б’юсь об заклад, що він об’явиться з хвилини на хвилину.

Йосаріан повернувся до намету, очікуючи, що з хвилини на хвилину об’явиться Орр, і розпалив вогонь, щоб зустріти його затишком і теплом. Грубка працювала бездоганно, потужне, бурхливе полум’я можна було регулювати краником, якого Орр зрештою таки полагодив. Ішов дрібний дощ, м’яко барабанячи по намету, по деревах, по землі. Йосаріан розігрів для Орра бляшанку з супом і з’їв його сам, бо час минав. Він зварив для Орра кілька яєць на твердо і теж сам їх з’їв. Потім він з’їв усю упаковку сиру «чеддер» із сухого пайка.

Щоразу, як починав хвилюватися, він нагадував собі, що Орр з будьчим дасть собі раду, і сміявся сам до себе, пригадуючи розповідь сержанта Найта. Він уявляв собі, як Орр на плоті схиляється над компасом і картою на колінах з діловитою, зосередженою усмішкою, запихає до свого вишкіреного рота одну за одною змокрілі плитки шоколаду і старанно гребе яскраво-блакитним крихітним весельцем крізь блискавки, грім і дощ, а позад нього тягнеться волосінь із сухою наживкою. Йосаріан дійсно не сумнівався у здатності Орра вижити. Якщо на ту ідіотську волосінь можна впіймати рибу, то Орр її впіймає, а якщо націлиться на тріску, то тріску і впіймає, навіть якщо досі ніхто й ніколи не впіймав у цих водах тріски. Йосаріан поставив на вогонь ще одну бляшанку супу і також з’їв його сам, поки суп був іще гарячий. Щоразу, коли клацали дверцята машини, він усміхався і з надією повертався до входу, прислухаючись до кроків. Він знав, що з хвилини на хвилину Орр увійде до намету, зі своїми великими, мокрими від дощу очима, щоками і зубами, на вигляд безглуздий, мов ловець устриць з Нової Англії, у своєму жовтому непромокальному капелюсі та на кілька розмірів завеликому макінтоші, гордо піднявши вгору, на потіху Йосаріану, велику тріску, яку щойно впіймав. Але Орр не з’явився.