Читать «Пастка-22» онлайн - страница 210

Джозеф Геллер

— Він контррозвідник, — спокійно поінформував Йосаріан. — У нас їх уже троє, і скоро надійде поповнення. Але ти не бійся. Вони шукають фальсифікатора на ім’я Вашингтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

— Убивці? — образився Добз. — Чому ти називаєш нас убивцями? Лише тому, що ми хочемо Уколошкати полковника Каткарта?

— Тихіше, чорти б тебе взяли! — наказав Йосаріан. — Не можеш говорити пошепки?

— Я говорю пошепки. Я...

— Ти далі кричиш.

— Ні, не кричу. Я...

— Гей, там, стули пельку, — зарепетували на Добза з усіх кінців палати.

— Зараз усіх вас перестріляю! — вереснув Добз у відповідь і скочив на хиткий дерев’яний стілець, дико розмахуючи пістолетом. Йосаріан схопив його за руку і стягнув додолу. Добз знову став пчихати. — У мене алергія, — перепросив він, коли перестав, з носа текло, очі заплили сльозами.

— То дуже зле. Якби не алергія, ти би став видатним ватажком.

— Полковник Каткарт — убивця, — хрипко поскаржився Добз, ховаючи брудний пожмаканий носовичок кольору хакі. — Полковник Каткарт занапастить усіх нас, якщо ми його не зупинимо.

— А може, він більше не буде піднімати норму вильотів. Може, зупиниться на шістдесяти.

— Він завжди піднімає норму вильотів. Ти це знаєш краще за мене. — Добз глитнув слину і нахилив напружене обличчя впритул до Йосаріанового, м’язи під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах збилися в тремтливі жовна. — Просто скажи «вперед», і завтра вранці я все зроблю сам. Ти розумієш, про що я? І зараз я шепочу, правда?

Йосаріан відвернувся, щоб не бачити прикутого до нього погляду Добза, сповненого жагучого благання.

— Тоді якого біса ти не підеш і сам цього не зробиш? — запротестував він. — Може, перестанеш розпатякувати тут біля мене і сам усе зробиш?

— Сам я боюся. Я завжди боюся робити щось сам.

— Тоді не втягуй мене. Я був би психом, якби зараз вляпався у щось подібне. У мене рана на нозі на мільйон доларів. Мене відправлять додому.

— Ти здурів? — вигукнув Добз, не вірячи своїм вухам. — Твоя рана — лише подряпина. Того ж дня, коли вийдеш зі шпиталю, він змусить тебе летіти на бойове завдання, хоч і з «Пурпуровим серцем».

— От тоді вже я його вб’ю, — заприсягся Йосаріан. — Я знайду тебе, і ми зробимо все разом.

— Тоді краще зробімо це завтра, поки ще маємо хоч якийсь шанс, —умовляв його Добз. — Капелан каже, що він знову зголосився кинути наш полк на Авіньйон. Я можу загинути ще до того, як ти вийдеш зі шпиталю. Поглянь, як тремтять у мене руки. Я не зможу керувати літаком. Я вже непридатний.

Йосаріан не наважився сказати «так».

— Я краще почекаю. Подивлюся, що далі буде.

— Біда з тобою в тому, що ти нічого не хочеш робити, — хрипким, розлюченим голосом поскаржився Добз.