Читать «Пастка-22» онлайн - страница 196

Капрал Вітком зухвало й зневажливо вишкірився.

— Саме так, капелане, — відповів він. — І для вашого ж блага — не намагайтеся щось за це зробити. — Він засміявся тихенько, але зі злісним викликом. — Полковникові Каткарту не сподобається, коли він довідається, що за цю мою ідею ви зводите зі мною порахунки. І знаєте що, капелане? — продовжив капрал Вітком, з голосним луском перекусивши капеланову чорну нитку і одягаючи сорочку. — Цей тупий вилупок справді вважає, що моя ідея — одна з найгеніальніших.

— Можливо, я навіть потраплю на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», — хвалився усміхнений полковник Каткарт, життєрадісно походжаючи по своєму кабінету й вичитуючи капеланові. — А вам просто забракло розуму, щоб оцінити цю ідею. Ви маєте доброго помічника в особі капрала Віткома, капелане. Сподіваюся, вам стане розуму оцінити хоча б це.

— Сержанта Віткома, — поправив його капелан, не встигнувши подумати.

Полковник Каткарт люто вирячив очі.

— Я і сказав «сержант Вітком», — відповів він. — Замість того, щоб постійно вишукувати помилки, ви б краще хоч інколи слухали. Ви ж не хочете все життя бути капітаном, хіба ні?

— Сер?

— Ну, я не уявляю собі, як ви зможете добитись чогось більшого, якщо й далі будете отак себе поводити. Капрал Вітком вважає, що у вашої брати

ось уже тисяча дев’ятсот сорок чотири роки не було жодної свіжої ідеї, і я схильний з ним погодитись. Розумний хлопчина, цей капрал Вітком. Ну, гаразд, тепер усе зміниться. — Полковник Каткарт із рішучим виглядом сів за стіл і, знайшовши чисту сторінку в своєму блокноті, тицьнув у неї пальцем. — Починаючи від завтра, — оголосив він, — ви з капралом Віткомом від мого імені будете писати листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Я хочу, щоб це були щирі листи. Нехай у кожному з них буде багато особистих подробиць, щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово йде з мого серця. Все ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед, виражаючи незгоду.

— Але, сер, це неможливо! — бовкнув він. — Ми не знаємо наших людей аж так добре.

— Яке це має значення? — спитав полковник Каткарт, а тоді примирливо усміхнувся. — Капрал Вітком приніс мені зразок листа, де передбачено всі можливі випадки. Послухайте: «Шановний(а) містере, місіс, міс або шановні містере та місіс! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений чи пропав безвісти». І таке інше. Думаю, вступна фраза точно передає мої особисті почуття. До речі, може, краще доручіть усю справу капралові Віткому, якщо вам не хочеться цим займатись. — Полковник Каткарт витяг свого мундштука і заходився згинати й розгинати його, немов інкрустоване слоновою кісткою та оніксом пужално. — Це ще одна ваша хиба, капелане. Капрал Вітком розповідав, що ви не вмієте делегувати обов’язки. Він каже, що вам також бракує ініціативності. Сподіваюся, ви не станете мені заперечувати?

— Ні, сер, — похитав головою капелан.