Читать «Пастка-22» онлайн - страница 194

Уважно вивчаючи цю чудернацьку, зіщулену постать, капелан потроху повертав собі самовладання. Пара іржавих капітанських кубиків звисала на пошарпаному комірі сорочки чоловіка. Він мав волохату, чорну, мов смола, бородавку в одній ніздрі і густі щетинисті вуса кольору тополиної кори.

— Якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? — поцікавився капелан.

— Я змушений жити в лісі, — ображено відповів капітан, наче капелан мав би сам про це знати. Він повільно випростався, сторожко споглядаючи на капелана, хоча був на голову вищий за нього. — Хіба ви не чули про мене? Вождь Білий Вівсюг поклявся, що якось уночі, коли я міцно засну, переріже мені горло, і поки він живе, я боюся спати в ескадрильї.

Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.

— Яка нісенітниця, — відповів він. — Це було б умисне вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?

— Я доповідав про це майорові Майору, — сумно мовив капітан, — І майор Майор сказав, що сам переріже мені горло, якщо я ще хоч раз звернуся до нього. — Чоловік з острахом глянув на капелана. — Ви також збираєтесь перерізати мені горло?

— О ні, ні, ні, — запевнив його капелан. — Звісно, ні. Ви справді живете в лісі?

Капітан кивнув головою, а капелан з жалем і повагою поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання лице. Тіло чоловіка — був скелет у пожмаканому одязі, що висів на ньому, як безладна купа лантухів. З усіх боків до нього поприлипали віхті сухої трави; він дуже давно не стригся. Під очима лежали великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушив той зацькований, брудний вигляд капітана, і він сповнився до нього пошаною і співчуттям, уявивши собі численні жорстокі поневіряння, що їх бідолаха мусить зазнавати щодня. Смиренно стишивши голос, він запитав:

— Хто вам пере білизну?

Капітан діловито скривив губи.

— Праля з однієї ферми, там, при дорозі. Свої речі я тримаю у трейлері і раз-два на день забігаю туди, щоб взяти чистий носовичок чи білизну.

— А що ви будете робити, коли настане зима?

— О, до цього часу я сподіваюся повернутися до ескадрильї, — відповів капітан тоном самовпевненого страдника. — Вождь Білий Вівсюг усім обіцяв, що невдовзі помре від запалення легень, тож, думаю, мені треба потерпіти, поки настане холодна й сира погода. — Він спантеличено вирячився на капелана. — А ви цього не знаєте? Хіба ви не чули, що в ескадрильї всі про мене говорять.

— Я щось не чув, щоб про вас згадували.

— Ну, я того не розумію. — Капітана це зачепило, але він провадив з удаваним оптимізмом. — Вересень уже скоро, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці про мене запитають, то скажіть, що я ще повернусь і добряче попрацюю над інформаційними бюлетенями, хай тільки-но Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень. Не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень, я повернуся. Добре?