Читать «Пастка-22» онлайн - страница 197

Він відчував себе нікчемним слабаком, тому що не вмів делегувати обов’язки і йому бракувало ініціативності, і тому що йому насправді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все перемішалось. За вікном стріляли по тарілочках, і кожен новий постріл примушував його здригатися. Він просто не міг звикнути до стрілянини. Його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись у минулому він уже стояв у кабінеті полковника Каткарта за подібних обставин і його так само оточували кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu. Вся ситуація здавалась дуже знайомою, хоча сприймалася неначе з відстані. Одяг його був брудний і потертий, і він до смерті боявся, що від нього тхне.

— Ви надто серйозно до всього ставитесь, капелане, — грубувато сказав йому полковник Каткарт тоном досвідченого чоловіка. — Це ще одна ваша хиба. Оте ваше похмуре обличчя псує всім настрій. Хоча б вряди-годи усміхайтеся. Ну ж бо, капелане. Покажіть, що вмієте реготати, і я дам вам цілий кошик помідорів. — Він почекав якусь мить, спостерігаючи, а потім переможно пирхнув. — От бачите, капелане, я маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

— Так, сер, — смиренно погодився капелан, з помітним зусиллям ковтаючи слину. — Не зараз. Я дуже хочу пити.

— То налийте собі. Підполковник Корн завжди тримає в себе в столі пляшку бурбону. Вам треба якось увечері заскочити з нами до офіцерського клубу і трохи розважитись. Спробуйте хоч інколи собі врізати. Сподіваюсь, ви не вважаєте себе кращим за всіх нас лише тому, що ви — професіонал.

— О ні, сер, — запевнив його капелан зніяковіло. — Правду кажучи, я вже кілька останніх вечорів навідувався до офіцерського клубу.

— Не забувайте, ви лише капітан, — вів далі полковник Каткарт, пропустивши повз вуха слова капелана. — Хоч ви й професіонал, та за званням —лише капітан.

— Так, сер. Я знаю.

— Чудово. І добре також, що тоді не розсміялися. Я все одно не дав би вам помідорів. Капрал Вітком повідомив, що сьогодні вранці ви прихопили в мене в кабінеті один помідор.

— Сьогодні вранці? Але сер! Це ж ви мені його дали.

Полковник Каткарт підозріливо скинув головою.

— Я ж не казав, що не давав його вам, хіба ні? Я просто сказав, що ви його прихопили. Не розумію, чого ви чуєтеся винним, якщо ви його не вкрали. Я справді дав вам його?

— Так, сер. Присягаюся, що дали.

— Ну, значить, доведеться повірити вам на слово. Хоч не уявляю собі, навіщо мені було давати вам той помідор. — Полковник Каткарт упевнено переставив кругле скляне прес-пап'є з правого кінця столу на лівий і взяв гостро підструганий олівець. — Гаразд. Капелане, якщо у вас усе, то в мене тут багато важливої роботи. Доповісте мені, як тільки капрал Вітком розішле з десяток цих листів, і ми зв'яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». — Раптом його обличчя натхненно просіяло: — Послухайте! А якщо наш полк знову зголоситься бомбити Авіньйон? Тоді справа зарухається!

— Авіньйон? — серце капелана завмерло І по тілу побігли мурашки.

— Саме так, — збуджено підтвердив полковник. — Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доб'ємося успіху. Якщо це можливо, я б хотів потрапити до різдвяного номера. Гадаю, тираж тоді більший.