Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 18

У вестибюлі, біля телефонних кабін, Гундлах знову побачив ту даму. Зупинившись, він зважував, чи досить тверезий і чи зможе мобілізувати свій бідний запас іспанських слів, щоб зробити комплімент цьому чудовому створінню. Гундлаха трохи спантеличило, що дама теж зупинилась. Майже поруч. На ній була елегантна світла сукня, крізь яку просвічувала засмагла шкіра. Чи жінка ледь помітно всміхнулась а чи йому лише так здалося від випитого віскі, та вона раптом спитала:

— Чи не мені ви хотіли зателефонувати?

Гундлахові аж подих перехопило. Хоч вона й схожа була на повію, його ніби електричним струмом ударило йому страшенно захотілось побути з нею, й негайно, цю ж мить! Він лише спромігся сказати:

— Я думаю, що моя кімната вам сподобається… — Гундлах був такий збентежений, що нічого кращого йому не спало на думку.

Жінка якось особливо всміхнулась і попливла поперед нього. На зріст вона була приблизно така сама, як і він. Гундлах пожадливо спостерігав за рухами стрункого жіночого стану в елегантній сукні й з приємністю думав, що вона вже майже належить йому. Їй було років двадцять п'ять — тридцять, її темне волосся, зв'язане в тугий «кінський» хвіст, вільно спадало на спину. Ввесь її вигляд хвилював його й збуджував, хоч, як йому здавалося, знадливість цієї жінки не була штучною, професійною. Ще не цілком вірячи своєму щастю, він спритно прослизнув услід за нею до ліфта, мов той мисливець, що боїться проґавити здобич; при цьому він намагався бути коректним і, наскільки дозволяв йому випитий алкоголь, тримався солідно.

Вгорі він одімкнув перед нею двері. В голові роїлись найневірогідніші думки: «Може, через комендантську годину вони змушені займатися своїм ремеслом в обідню перерву?..» його дещо здивувало, що, ввійшовши до кімнати, вона не почала одразу роздягатися.

— Що питимемо? — запитав він, глянувши на телефон.

— З вас уже досить. Я до вас у справі… Мене просили переказати вам, що в ваших інтересах, а надто в інтересах вашого земляка ви повинні триматись якомога далі від американців.

Гундлах слухав, нічого не розуміючи. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж до його свідомості дійшов зміст сказаного. Все довкола затягло туманом, Гундлах уже не бачив стрункого знадливого стану жінки, перед ним лишилось тільки її серйозне обличчя: в очах у неї жевріли водночас сум і суворість, ніби вона зібралася видерти в нього з рук гроші, яких там не було; в тих очах полум'янів бойовий заклик і приреченість зацькованої людини. У всякому разі такі думки снували в його притуманеній алкоголем свідомості.

— Але чому? — промимрив Гундлах.

— Агенти ВВВ діють спільно з американським посольством. Вони хочуть нас вистежити. Тримайтесь якнайдалі від цих людей, інакше Дорпмюллера більше не побачите.

Вона кинула на стіл конверт і швидко вийшла з кімнати, й за нею зачинилися двері. Все відбулося блискавично й приголомшило Гундлаха, як і та, сказана нею у вестибюлі, фраза. Неспроможний відразу все збагнути, він важко опустився в крісло, потім різким рухом розірвав конверт. Звідти вислизнула фотографія. Дорпмюллер був зображений з розгорнутою газетою в руках. На газеті було чітко видно її назву «Діаріо Латіно» і сьогоднішню дату.