Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 20
Вольфганг Шрайєр
— Це нічого не допоможе, пане Зайтц. Ми повинні бути готовими платити. Зателефонуємо до дирекції або дамо телеграму!
— Воно можна б, але ж там зараз десята година вечора: кого з керівних працівників ми застанемо на роботі? — Поки пані Біндінг замовляла телефонну розмову, він, глянувши на Гундлаха, доказав — І ще одна проблема. Хто ж, коли не агенти ВВВ, передасть гангстерам гроші?
— Ну, це можу зробити і я.
Зайтц кивнув головою, ніби знайшовши підтвердження своїх здогадів. Здавалось, він тепер не довіряв не лише фотографії, а й самому Гундлахові! Чи не вважав він його здатним загарбати призначені для викупу півтора мільйона доларів і втекти? В це було важко повірити, але саме таку підозру можна було прочитати в очах Зайтца.
— Сьогодні вранці, — сказав Зайтц, — ви підозрювали детективів у спільництві з викрадачами, а зараз уже твердите, ніби вони, навпаки, — допомагають поліції. Це звучить не дуже переконливо.
«До чого ж обмежена людина! — думав Гундлах. — Міркує досить тверезо, але на рівні завідувача поштово-телеграфної каси, який намагається впіймати злодія, що засунув руку до нього в касу». Звичайно, Гундлах сам винний, він повинен був би врахувати чутливість цього чоловіка, пошкодувати його честолюбство; не завжди пряма дорога є найкоротшою.
Нарешті трансатлантична служба зв'язку з'єднала їх з Кельном. До телефону підійшов хтось з керівництва фірми. Покректуючи від хвилювання, Зайтц так скупо й мляво пояснював суть справи, що Гундлах на превелику силу стримував себе від спокуси вирвати в нього з рук трубку. Проте так і не наважився, це завело б надто далеко. А за кілька секунд він уже пошкодував, що не зробив цього.
Гундлах зрозумів, що до думки Зайтца у Кельні надто прислуховуються. Зайти, повагом поклав трубку й сказав:
— Директор Люпп не хоче сам вирішувати цієї справи. Він винесе запитання на завтрашнє засідання, а о дванадцятій нам повідомлять.
— Завтра о дванадцятій може бути запізно. Дозвольте, я з ним поговорю.
— Будь ласка.
Зайтц відвернувсь, а пані Біндінг, розшифрувавши його рух, відразу ж сказала, зв'язок поновити неможливо, бо директор Люпп розмовляв по телефону-автомату, а більше нікого з керівництва нема. Вона, між іншим, повідомила, що в приймальні чекає пан Пінеро зі звітом про роботу детективів протягом дня.
— Скажіть, нехай увійде, — наказав Зайтц.
Пінеро був дужий кремезний молодик з коротко підстриженим густим волоссям. Він увійшов пружинистою ходою, на обличчі його немов застигла сяюча усмішка, оголивши білі блискучі зуби. Гундлахові не відразу впало у вічі, що в рисах Пінеро є щось йому дуже добре знайоме, аж потім він пригадав: молодик схожий на Гаррі Гранта зі старих фільмів, або на полковника Каддафі. Пінеро тримав у руках невеликий папірець, і це свідчило про дріб'язковість справи, у якій він прийшов. Після пишномовного порожнього вступу в звіті зазначалося, що викрадачі десь близько одинадцятої години запитали Зайтца по телефону, чи готові гроші для викупу; їм було поставлено вимогу дати ще одне підтвердження того, що Дорпмюллер живий… І ось вони дали це підтвердження. Все відбувалось саме так, як і передбачав учора Вінтер.