Читать «Охоронець» онлайн - страница 84

… Що ближче батьків від’їзд, то дужче сумувала Любава: «Давно вже не бачила я Новгорода, рідних своїх». Як уже взяла до голови — ніяк не викине:

— Хочу рідні місця провідати. Туре, ладо, відпусти!

Батько гнівався:

— Я не на провідини, я в справах, та й не сам, з Путятою.

Та вона вмовляла: лише трішечки побуду, подивлюсь — і назад! Тому, кого любиш, відмовити важко. Повпиралися чоловіки, а здалися.

— Ну, їдь. Тоді разом з батьком повернешся, — вирішив Тур, а подумки додав: «Побудеш подалі звідси, бо тут такі справи…». А батько подумав: «При мені буде, бо тут такі справи…»

— Хлопець уже великий, місяць-другий без матері обійдеться, няньки та дівки дворові наглядатимуть, — сказав Тур.

Глава 29. Раптовий гість

Літо ще молодилося, намагалося якщо не повернути, то хоч затримати якомога довше свою пору, але он уже повно яблук в садах, і вони падають вже, он і пасма жовтого листя на деревах, а трава на київських горах пожовкла. Вересень.

Півтора місяці, як поїхала до матері Любава, місяць, як вирушив Добриня. Неспокій сушив Турову душу: дав він дружині добру охорону, та як поїхав тесть з Путятою, а з ними — весь Путятин полк, що від повернення з Херсонеса стояв у Києві, крижана брила лягла на Турове серце. І жодних вістей з Новгорода. Тесть, як їхав, сказав ще раз:

— Краще б ти охрестився.

Знав, що казав. Минув тиждень, князь звелів дружині хреститись. Тур сховав подалі обереги, пірнув разом з усіма у Почайну (не відчув відмінностей від простого купання) і повісив удома ікону — Анастас навіз їх з Корсуня чимало. Коли хрестився, побачив поряд із собою багатьох вельможних киян, а подалі, на мілкому, — Володимирових синів, усіх до одного.

А вранці пішли княжі люди Києвом, оголошуючи новий наказ: «Завтра всяк прийде на Почайну хреститись, а якщо хто не з’явиться, той за супротивника повелінню моєму буде».

Богів, встановлених за його ж наказом уздовж Боричевого току, повелів Володимир поскидати у Дніпро. Перуна ж золотовусого власноручно посік мечем. Волхви стали лякати його карами, а він закричав: «Хай ваш Перун поб’є мене блискавками зараз же, якщо він такий могутній!». Склав руки на грудях і праву ногу вперед виставив: «Не може? Нащо ж нам такий слабкий бог? Та й що може зробити дубова колода?». І до своїх ближніх: «Женіть цих дурнів! А ідола — у воду!». Іван-Вишата ступив до жреців — тих як водою змило.

Кинули Перуна в ріку, і деякі міщани бігли за ним і благали: «Видубни! Видубни!» Видубнув аж за містом, десь недалеко від гирла річки Либідь.

Чорноризці і дружина, хрестячи, купали все нових і нових киян, а Вишата з великим загоном нишпорив містом, вишукуючи тих, хто ухилився. Погромили капища: спершу на Київській горі і на Бабиному Торжку, Велесове на Подолі, а потім всі менші. Тур на власні очі бачив, як на Верхньому капищі розпалили величезне вогнище і кидали в нього такі самі дошки, як беріг він, та було їх дуже багато, а потім ще свитки, багато пергаментів, ще щось.

«Це горить Русь, це горять сотні поколінь, що передували нам», — гірко подумав він. А неподалік стояв Анастас Корсунянин і уважно дивився на Тура.