Читать «Охоронець» онлайн - страница 83

Церква повна: київські воєводи, бояри, базилевсові вельможні посланці, місцеві корсунські аристократи.

Лавр та Іван, відомий киянам як Вишата, стоять поряд, бо не знають тут майже нікого: побачили у натовпі одне одного та й зійшлися.

— Я в цій церкві і хрестився, і вінчався, — пригадав Іван-Вишата.

А служба йшла, велична та милосердна, і знов летіла душа Івана-Вишати, і була вона, здавалося, легка та прозора, і все земне, важке та брудне, залишила десь далеко.

Не було в храмі Добрині — посадник поїхав до Києва, готувати все до приїзду молодих.

Не було й Тура: ніхто охорону князя не відміняв, та і не міг він примусити себе увійти до християнського храму.

А після вінчання — весілля, та таке, якого не бачив Херсонес за всі свої довгі попередні віки. Тур побув на ньому якийсь час, достатній, щоб всі його побачили, і непомітно зник.

Кілька днів ще гуляли, але молоді майже не з’являлися на люди, а потім, коли торжества скінчилися, зібрав Володимир воєвод та бояр та об’явив:

— Час збиратися додому. Корсуня віддаю братові моєму, базилевсу Василю як викуп за сестру його, мою дружину Анну.

Заметушилися, забігали князеві люди! А князь — зібраний та вольовий — все міцно держить у руці; всі йдуть доповідати йому про підготовку: яким шляхом назад повертатися, скільки харчів зібрали, чи готовий Анастас із священиками. Володимир жвавий, у доброму гуморі: все йде, як він хотів.

Турові теж клопіт — зайвий раз усе перевірити, упевнитись, чи все гаразд. Він намагався якомога рідше зустрічатися з князем; той якось запитав:

— А ти, воєводо, охрестився?

— Ні, — відповів Тур. Промовчав князь, але воєводі не хотілося, аби його спитали про це вдруге. З Вишатою — ледве віталися, а з Лавром бачитись — за княжою службою не було часу.

Нарешті, вирушили. Напружені їхали воєводи, бо надто близько до володінь печенігів лежав шлях русичів.

Одначе минулося. Добиралися довго, не саме військо йшло, різного люду повно при ньому: почет княгині, корсунські попи з різним збіжжям, бояри, торгові люди — всі вони, здавалося, ледве пересували ноги і не розуміли, що звідси треба забиратися якомога скоріше.

Одначе минулося. Щойно дісталися Києва, почав збиратися до Новгорода Добриня. Не їхав, щоправда, довго: місяців зо два. Заходив до дочки і зятя не раз. Скоса дивився на обереги:

— Ви охрестилися?

— Ні.

— Чому? Туре, ти ж бачиш, куди повертає? Ти ж розумна людина.

— Не можу я батьківської віри зректися! — говорив Тур.

— Не зрікайся! Охрестися, і все, — важко подивився на зятя посадник.

— Як то? — здивувався той.

— А отак! — підняв вказівного пальця тесть. Тур все розумів; сумніви охоплювали його; він думав, вагався, згадував батька, Вовка, чорнобильського відуна. Але ж християнин Лавр був не гірший за них. Одного разу взяв свої дошки, читав їх, наче хотів знайти відповідь на всі запитання. А там гарячим залізом писано: «ТАК СКАЖЕМО МИ, ЩО МАЄМО КРАСНІ ВІНКИ ВІРИ НАШОЇ І НЕ МАЄМО ЧУЖИХ ДОБИРАТИСЯ». І ще: «ДИВИСЬ, РУСЕ, К РОЗУМУ…»