Читать «Охоронець» онлайн - страница 3

Добродій у маринарці витріщився на білогвардійців.

— Всього найліпшого, пане агрономе, — полковник стримано кивнув, розвернувся і ввійшов до будинку. Агроном застиг німо та спантеличено: не таким мріялося йому повернення «настоящої власті».

Кравцову було ніколи чекати, поки прийде до тями спантеличений управитель, він двома пальцями взяв Андрія Васильовича за рукав десь біля ліктя і несильно, але відчутно посмикав. Від маринарки повіяло знайомим духом.

— Нафталін? — згадав поручик.

— До войни у самому Києві купляв — потвердив Сушко. — Ах, які билі магазіни в Києві до войни!

«Розкажи мені», — подумав поручик і рішуче нагадав:

— Пане агрономе, не час поринати у спогади: чули наказ полковника? По провіант алюр три хрести-марш-марш!

— Будете рєквізірувать? — здогадався Сушко.

— В цьому, слава Богу, потреби немає.

— Платитимете? — здивувався «вправітєль».

— Пане агрономе, займемося ділом, — не відповів на запитання Кравцов і чемно, але впевнено розвернув Сушка за плече в бік села.

Полковник пройшов будинком: всюди спустошення. Він намагався уявити, як тут було ще кілька років тому: ось вітальня, дитяча, кабінет господаря, бібліотека… На підлозі купа скалічених книжок: їх топтали брудними чобітьми, рвали аркуші, відривали палітурки.

А це що у кутку? Якісь невеличкі і дуже давні на вигляд дошки, безладно накидані, а деякі ще й поламані — видно, не так давно. Ізенбек взяв одну, покрутив перед світлом: на дошці блякло, але досить розбірливо було написано щось старовинною кирилицею. Полковник цікавився колись давньоруською і старослов’янською мовами, а тому спробував розібрати текст.

— Ваше високоблагородіє, — доповів ззаду недоладно гучний голос, — капітан Кирюшин велів передати, що обід готовий, пани офіцери чекають на вас у вітальні.

Полковник озирнувся: юнкер Малород виструнчився у дверях. Очі юнкера блищали, і смішно стирчали його юнацькі вуса.

— Дякую, голубчику, зараз іду. Зробіть таку ласку: зберіть всі ці дошки та принесіть у вітальню.

Глава 1. Новачок

— Вправний в тебе синок виріс, ковалю, — сказав воєвода, ледь увійшовши до кузні. — Час його до справи прилаштовувати.

— Він і так при справі, боярине, — спохмурнів коваль, — за підручного у мене.

Помовчав, втер піт і додав:

— Невдовзі майстром стане.

— В тебе він біля ремесла, ковалю, а в князя при справі буде.

— Не можеш ти його просто так взяти, воєводо Претич, — зблід коваль. — Я тобі не холоп, я — вільна людина.

— Ти мені не холоп, та князь тобі — господин!

В очах воєводи заколихався каламутний гнів:

— Збирай сина, Славе, не сердь мене, а зі мною й князя!

Мить по тому уже спокійно сказав:

— А підручних я тобі завтра трьох дам.

Коваль стиснув молоток, — пальці побіліли — і вимовив:

— Йди, Туре!

Той подивився на батька. Сивий та могутній, він стояв нерухомою брилою у своїй старій кузні. Хлопець покинув міхи і ступив було до нього, — обійняти на прощання, — але Слав, уже голосно й владно, наказав:

— Іди з воєводою, Туре!

Син уклонився й вийшов.

У молодшій дружині, куди воєвода призначив Тура, він виявився наймолодшим. Десятник, русявий бородань років десь тридцяти, дав поїдену іржею кольчугу, меч і, сказавши: «Подивимось», пішов. Меч, хоча й не Славової роботи, виявився таки непоганим, і Тур швидко дав йому раду: відчистив та нагострив. Кольчуга ж була — лайно: тонкого дроту, нерівних кілець. Він довго тер її піском, поки вона не заблищала, як в інших дружинників.