Читать «Охоронець» онлайн - страница 5

— Чого сидиш, вставай!

Лавр приходив майже щодня, спостерігав. Одного разу дав хлопцеві меч, наказав рубати лозу. І майже одразу вилаявся:

— Меч тобі не довбня! Скільки ти отак зможеш махати, та ще у кольчузі?

Він вихопив з Турових рук зброю — лезо заблищало, полетіло, як метелик: коло, друге — все швидше! — вгорі, спереду, з боків. І разило, разило… «Коло — захищаємось, коло — вражаємо», — примовляв Лавр. Здавалося, він не докладає жодних зусиль, а тільки спрямовує самостійний політ меча.

— Зачекай, Лавре, він ще не знає цього, — намагався захистити Тура вчитель.

— То вчися, теля! — Лавр віддав зброю та повернувся до Вовка:

— А ти, Боровиче, доброго вояка з нього скорше роби!

Потім знову до Тура:

— Вчись, теля!

Але чомусь анітрошечки не здавався сердитим. Коли він пішов, Тур спитав у Вовка, з якого дива десятник назвав його Боровиком і що то за ім’я — Лавр.

— Я, синку, навчав ратній справі багатьох. І Лавра я вчив. Якось приїхав один з моїх учнів — Вишата. Гарний, ставний, срібна гривна на шиї; років п’ять мене не бачив. «Ти, — каже, — Вовче, міцний ще, як молодий боровик». Так воно, прізвисько, і вчепилося. А Лавром його звуть… Бачив, він хрестить себе? І ті двоє — Симеон та Федір. Всі вони — християни. Ані в Перуна не вірують, ані в Стрибога. Велесу дарів не несуть. Капищ у них немає — бачив церкву на Подолі? Іллі чи як? Кажуть вони, що бог один — Ісус Христос, на хресті розіп’ятий.

— Розіп’ятий? Бог? — здивувався Тур. — Хто ж це може бога розіп’яти?

— Не знаю, Туре. Ще батько мені розповідав: від походів перших на Царград почали з’являтись у нас ці християни. За Ольжиних часів було їх чимало… Та й сама вона…

Серед Славових родичів і сусідів такого не було. Церкву на Подолі хто не бачив — ходили до неї, здавалося, тільки іноземці. Та зацікавило хлопця інше:

— А гривна срібна в нього за що?

— У кого? — не зрозумів дід.

— У того, у Вишати.

— За звитяги ратні.

— За які?

Дід задумався:

— Не знаю. Він уже років з десять дружинник. Мабуть, за великі.

Турові дуже кортіло знати, чи є в кого ще гривни. Дід не став надто розпалювати цікавість:

— Є у багатьох. У Лавра, наприклад, у мене. У воєводи Претича — золота.

— Воєвода — найхоробріший? — довідувався юнак.

— Він — воєвода, — незрозуміло відповів дід.

Дні збігали один за одним, схожі, як річкові хвилі. Тур весь час навчався: лук, спис, піший бій, кінний бій. Вовк учив ховатися в лісі, битися без зброї; в його руках на зброю перетворювалася будь-яка гілка, жменя піску, камінь, мотузка, навіть стара щербата миска. Приходив Лавр, вони вчили стинатися одному з двома. Службою новачка не переобтяжували. Дехто спробував бурчати, десятник підійшов і тихо сказав декілька слів. Балачки одразу припинилися. Разів зо три приходив дивитись на заняття воєвода, але ніколи не втручався і нічого не говорив.