Читать «Охоронець» онлайн - страница 6

Одного разу Вовк здивовано промовив:

— Ніколи ти про свою домівку не згадуєш, хлопче.

— Ніколи, — здивувався і Тур. Раптом він відчув, як йому потрібно зайти до старої кузні, обійняти батька, поцілувати матір, а ще чомусь — прокинутися вранці від того, що їхній півень репетує голосніше за сусідського.

— Піди до батька, якщо хочеш, — раптом дозволив Вовк. Тур прибіг на Поділ.

З батьківської кузні йшов дим, навкруги дзвінко панував знайомий стукіт: у кузні працювали. Тур зазирнув всередину, і серце затріпотіло у грудях. На його місці стояв інший і незграбно виконував звичну Турові, законну його роботу. Неподалік метушився другий. Здогадатися було неважко: тут виготовляли мечі і робили їх багато.

Тепер батьківські таємниці перейдуть до цих…

Слав підвів голову:

— О, синку! Бачиш, обдурив мене воєвода: обіцяв трьох дати, а направив до мене двох, та й ті нічого не вміють.

Підручні, один — у шкіряному фартусі, другий — роздягнений до пояса, невправно топталися біля горна.

— Так що, батьку, може, перепочинемо? — несміливо спитав фартух.

— Перепочинемо, — сказав батько і вийшов з кузні.

Вони сиділи у світлиці, стіл вихвалявся різними наїдками. Виявляється, вдома сина давно вже чекали: батько приготував чудову кольчугу, пояс та булатний ніж, мати вишила сорочку. Тур був дуже задоволений: ще б пак! Такої кольчуги не було в самого Лавра!

— А ми чекали на тебе. Твій вчитель буває тут. Каже, буде з тебе чудовий воїн. Ти й ковалем був би чудовим. Воєвода заходив, мечі замовив. Заплатити пообіцяв дуже добре. Йому що — не за свій кошт, за княжий.

… З важким серцем повертався Тур у Верхнє місто. Проводжав його стукіт молотка у батьківській кузні.

На Боричевому току було чимало людей. Голосний наказ дати дорогу — Тур опинився на узбіччі. Оточений дружинниками їхав у пурпуровій багряниці князь. Грав під ним вороний кінь, танцював. Серед найближчих до князя Тур побачив Лавра.

Часто-густо заняття проходили за Перев’яслом на Клові. На стовбурі дерева Вовк робив позначку, а Тур з тридцяти ступнів будь-якою зброєю мав у неї поцілити. Дід кидав у хлопця грудами землі, гілками, камінням, а той ухилявся, у відповідь вражаючи все ту ж таки ціль. Раз по разу в нього виходило все ліпше та ліпше. Нарешті старий вчитель зупинився:

— Незабаром княжий огляд… Не осоромимось?

Тур знав, що справжнім дружинником він стане лише після першого походу, але крок до того — змагання на огляді з таким, як він, молодим бійцем з іншої сотні або й дружини. Вовк відпустив Тура, звелівши прийти вранці. Той вирішив сходити на Торжище, а потім — до батьків. На Подолі він зустрів двох молодих гончарів, які ще з одним своїм приятелем хотіли відлупцювати його на Велесів день. В одного з них витекло око, другий шкутильгав на праву ногу. Тур не хотів калічити їх. Так було заведено здавен: гончарі завжди дружили з кожум’яками, навіть селилися поряд, і чомусь ворогували з ковалями, але небагато сміливости треба — напасти втрьох на одного. Та й ще у того, що тепер кульгає, був березовий дрюк на три лікті!