Читать «Охоронець» онлайн - страница 2

Полковник ступив на ґанок панського будинку і озирнувся. За садибою лежав великий замулений став. Вода шуміла на греблі. Колись, ще у мирний час, полковник любив посидіти з вудкою. Що то за риба — справжній дорослий карась… Клюне раз, вдруге, наче куштує наживку, поведе поплавець і раптом покладе його на поверхню води. Саме в цей момент треба підсікати: різко, але не сильно, щоб риба добряче начепилася на гачок…

У будинку тупотів та голосно віддавав розпорядження поручик, там стукотіло, грюкало, дзвеніло… Полковник витяг портсигар: лишилося всього п’ять цигарок, і де брати їх надалі — невідомо. Він плеснув себе по кишені у пошуках вогню, і раптом до нього підкотився невисокий чолов’яга — чорний, побитий сивиною чуб, прозорі очі, смаглявий, вдягнений у щойно витягнуту — усю в складках — зі скрині довоєнну ще, провінційну якусь маринарку. Сивуватий вклонився раз і вдруге, простяг полковникові довоєнні ж сірники і заговорив. Його мова була типовим суржиком — жахливою мішаниною українських і російських слів, якою в Україні часто-густо розмовляють у межових з Росією краях. Щоправда, є й друга категорія носіїв суржика: люди, які легко зреклися рідного, але так і не спромоглися як слід навчитися чужому. До таких, без сумніву, належав і цей чоловік:

— Пан ахвіцер, дозвольте представиця: Андрій Васильович Сушко, мєсний агроном і вправитель!

— Як ви пройшли повз охорону? — здивувався полковник.

— Охранєніє стоїть вокруг усадьби, а я живу тут, в хлігелє, — Сушко показав мізинцем на дивом вцілілу будову.

— І чого ж вам треба, пане… — полковник на мить затнувся — агрономе?

— Списочок, — Сушко поліз за пазуху і витяг десь аж з-під пахви складений вчетверо папірець.

— Списочок? — здивувався офіцер. — Який ще списочок?

— Мужиків, которіє вбивали хазяїв та грабували імєніє, — з готовністю пояснив управитель. — Я говоріл: не робіть бєззаконіє, вернеться настояща власть, а вони…

Полковник, скривившись, розвернув реєстр: дрібними літерами у два стовпчики записано було дев’яносто сім прізвищ.

— Е, голубе, та тут все село!

— Пошті што. Батюшка не брав, староста, а так… Которі на Дубині живуть, на хуторі, як прибігли, то вже не било што брать.

— Так їх у списку нема? — здогадався полковник.

— Нікак нєт, — моргнув агроном.

— А сам — брав?

— Ісключітельно на сохранєніє, — з готовністю доповів місцевий управитель, — сапоги для охоти, колеса резинові от екіпажа, стуло, крісло і портрєт у рамі.

Полковник склав аркуш і рішуче відправив його у кишеню галіфе:

— Це потім. Поручик Кравцов! — гукнув голосно.

Десь у будинку загрюкали чоботи, і незабаром з’явився поручик.

— Олексію Миколайовичу, рекомендую: пан… е-е-е-е-…

— Сушко, — підказав поспіхом сивуватий.

— Сушко, місцевий агроном. Він допоможе придбати провіант та роздобути фураж.