Читать «Острів Каміно» онлайн - страница 113

— Як жахливо.

— Так, справжня трагедія.

— То у вас не було копії?

— О, ні. Талія зазвичай на кілька днів привозила сюди рукопис і давала мені його читати, а сама тим часом далі працювала. Вона була одержима страхом, що її шедевр хтось може вкрасти, тому пильно його охороняла. Бідолаха страждала на параною, боялася всього підряд. Зрештою вона перестала приймати ліки й стала чути голоси, і я нічого не міг зробити. Чесно кажучи, на той час я вже намагався її уникати.

Десь хвилину вони сиділи мовчки, потроху потягували шампанське й міркували про цю трагедію. Сонце вже зайшло, і на терасі було темно. Обоє поки не насмілювалися згадувати про вечерю, але Мерсер готова була відмовитися. Для одного дня вони й так провели достатньо часу разом.

— Це чудова історія,— вимовила вона.

— Яка саме? Про Діккенса, Фолкнера, Зельду чи Талію? Матеріалу тут чимало.

— І ви його даєте на мою волю?

Брюс усміхнувся й знизав плечима:

— Ваша справа, що з ним робити.

— Але історії про Діккенса й Фолкнера правдиві, так?

— Так. Але найкраща з трьох усе ж та, що про Гемінґвея й Зельду. Париж 1920-х років, «утрачене покоління», таке собі барвисте історичне тло. Вони, звісно, були знайомі. Скотт і Гемінґвей приятелювали, випивали разом, і взагалі там усі американці тусувалися разом. Гемінґвей завжди був мисливцем за спідницями — чотири рази був одружений — і мав певні розпусні нахили. В умілих руках ця історія могла б вийти такою сороміцькою, що навіть Майрі вона б сподобалась.

— Не сумніваюся.

— Ви не надто захоплені.

— Просто не впевнена щодо історичної белетристики. Історія це чи вигадка? Мені чомусь здається, що це якось нечесно — втручатися в життя реальних людей і змушувати їх робити те, чого вони насправді не робили. Звісно, вони вже померли, але чи це дає право письменникам белетризувати їхнє життя? А особисте — й поготів.

— Хай там як, але таке пишуть весь час — і воно дуже непогано продається.

— Мабуть, мені просто здається, що це не зовсім моє.

— А ви їх читаєте: Фолкнера, Гемінґвея, Фіцджеральда?

— Тільки коли мені це справді необхідно. Намагаюся уникати в літературі померлих білих чоловіків.

— Я теж;. Вважаю за краще читати авторів, з якими я знайомий у житті.

Брюс осушив свій келих і поставив його на столик між ними:

— Мені вже час. Приємно було з вами прогулятися.

— Дякую за шампанське,— відповіла Мерсер.— Я вас проводжу.

— Я знаю, де вихід,— сказав він і, проходячи позаду неї, зупинився й легенько поцілував її в маківку.— До зустрічі.

— На добраніч.

XI

Наступного ранку о восьмій Мерсер сиділа за столиком для сніданку, на якому стояв відкритий ноутбук, і видивлялася на океан, поринувши в роздуми, які не змогла б висловити, навіть якби хотіла. Аж раптом задзвонив її мобільник: телефонувала Ноель із Франції, де була вже друга дня. Привітавши Мерсер жвавим «Бонжур!», вона перепросила за те, що відриває її від творчого процесу, й пояснила, що має важливу новину, а пізніше вже не матиме змоги зателефонувати. Ноель повідомила, що завтра в її магазин прийде майстер на ім’я Джейк і що він міг би зустрітися там із Мерсер. Джейк був її улюбленим реставратором і маляром і регулярно заходив у її магазин. Цього разу він мав перемонтувати шафу-гардероб у підвальній майстерні, і це було чудовою нагодою обговорити з ним, як пофарбувати письмовий стіл. Магазин буде зачинений і замкнений, але Джейк має свій ключ... І так далі. Мерсер подякувала, і вони трохи поговорили про те, як у Ноель ідуть справи у Франції.