Читать «Острів Каміно» онлайн
Джон Гришэм
Джон Ґрішем
Острів Каміно
Розділ перший.
Крадіжка
І
Зловмисник видавав себе за Невілла Манчіна, який і справді викладав американську літературу в Портлендському державному університеті й невдовзі мав розпочати докторантуру в Стенфорді. У своєму листі, написаному на майстерно підробленому університетському бланку, «професор Манчін» називав себе натхненним спеціалістом-початківцем із життя й творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда й висловлював палке бажання поглянути на «рукописи й папери» цього видатного письменника під час своєї поїздки на східне узбережжя США, у яку невдовзі має вирушити. Лист було адресовано д-ру Джеффрі Браунові, керівнику відділу рукописів Департаменту рідкісних книг і спеціальних колекцій Бібліотеки Файрстоуна Принстонського університету. Пройшовши належне сортування, цей лист зрештою потрапив разом із кількома іншими на стіл молодшого бібліотекаря Еда Фолка, серед обов’язків якого, крім низки інших одноманітних справ, була перевірка особистості відправників листів.
Едові щотижня надходило кілька подібних листів від самопроголошених знавців і експертів із Фіцджеральда, а зрідка навіть і від справжніх учених. За минулий календарний рік він схвалив 190 заявок від таких людей щодо надання їм доступу до бібліотеки. Вони приїздили з усіх куточків світу, трималися захоплено і шанобливо, немов паломники перед святинею. Уже тридцять чотири роки — адже саме стільки він працював на цьому місці — Ед опрацьовував усі такі запити, і охочих не меншало. Френсіс Скотт Фіцджеральд так само викликав у людей захоплення. Зараз потік прохачів був таким самим інтенсивним, як і три десятиліття тому. Правда, тепер Ед дедалі частіше питав себе, що там іще може такого залишатися в житті великого письменника, що не вивчили б уже найретельнішим чином і не описали б у найдрібніших подробицях. Нещодавно один серйозний учений сказав Едові, що існує вже принаймні сотня книг і понад десять тисяч наукових статей про Фіцджеральда як людину і письменника, про його творчість і про його божевільну дружину.
А він у сорок чотири допився до смерті! Що, якби він дожив до старості і писав далі? Тоді б Едові знадобився помічник, може, навіть два, якщо не цілий штат. Утім, Ед добре знав, що рання смерть часто буває запорукою подальшого визнання (і, ясна річ, підвищених відрахувань для тих, хто успадкує авторські права).
Через кілька днів в Еда нарешті дійшли руки до професора Манчіна. Звірившись із бібліотечним реєстром, Ед одразу з’ясував, що ця людина раніше жодних запитів не відправляла. Деякі з давніх відвідувачів бували в Принстоні так часто, що зазвичай уже просто телефонували йому й казали: «Еде, привіт, я буду наступного вівторка». Едові так було лише зручніше. Але з Манчіном була інша справа. Ед продивився сайт Портлендського державного університету й знайшов там цю людину. Виявилося, що Манчін має ступінь бакалавра з американської літератури в Університеті Орегону й магістра в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, і вже три роки обіймає посаду ад’юнкта. На фотографії був досить непоказного вигляду чоловік років тридцяти п’яти у вузьких окулярах без оправи і з борідкою — певно, відпущеною недавно, на пробу.
