Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 8
Лора Підгірна
— Але ж... це тільки креслення та кілька макетів, Ваша світлосте, два з яких не пройшли випробування!
— Ну що ж, тоді доведеться повірити у Вашу виключну геніальність, — безапеляційно заявив Чезаре Борджіа, — і сподіватися, що той механізм, який Ви так старанно приховуєте від сторонніх очей в майстерні Вашого помешкання, допоможе нам здійснити подорож.
— Який механізм, Ваша світлосте? — проказав я повільно, намагаючись зрозуміти, наскільки Чезаре поінформований щодо моїх експериментів. Однак відпиратися було марно. Як і марно думати, що я міг обманути всевідаючого герцога Валентино.
— Мій друже Леонардо, то Ви подали у відставку й покинули мене, але не я Вас! — Чезаре стиха розсміявся. — Мої люди завжди непомітно спостерігали за Вами, тож я в курсі всього, що Ви робите, над чим працюєте. Особливо мене порадувало, що Ви знайшли можливість підняти грішне людське тіло у повітря за допомогою отих двох велетенських крил... — примружившись, мовив Валентино. — Ви, здається, забули, що моя мета — об’єднана Італія. Для досягнення цієї мети, мій друже, всі засоби добрі, особливо коли вони такі геніальні, як Ваш винахід! Тож і Ви для мене на вагу золота.
Тільки тепер я розумію, яким правим був герцог. Він наче передчував свою неминучу скору загибель, тож поспішав жити, немов навіжений. Тільки тепер я розумію, що дні для нього були спресовані у години, а місяці — у дні. І, звичайно, я тоді розумів, що єдиний можу йому допомогти подолати чималу відстань від Риму до Польського королівства у найкоротший строк. Єдине, чим я втішав себе, коли дізнався про загибель Чезаре Борджіа під Віанном, що то не я і не мій пекельний механізм став причиною його смерті. Вона знайшла герцога, як годиться, на полі бою — одного проти всіх. Чи ж не так мають гинути легенди?
Повертаючись до моєї розповіді, я досі не можу повірити, як піддався на авантюру Чезаре Борджіа. Якийсь особливий внутрішній зв’язок, давно встановлений поміж нами, не давав мені покинути сина Александра Борджіа напризволяще.
І хоч герцог дав мені занадто мало часу, я, на свій подив та наперекір власним звичкам, з ентузіазмом узявся за виготовлення копії такого ж літального механізму, який вже створив одного разу і за допомогою котрого можна було, подібно до міфічного Ікара, злетіти у повітря.
Механізм цей у зібраному вигляді нагадував два з’єднаних між собою велетенських кажанячих крила. Усі мої замовники, святенники, що у всьому вбачали прояви ворога роду людського, точно охрестили б цей винахід «крилами Люцифера». Але чим мені імпонував син покійного папи Александра, то це тим, що будь-яка, навіть найбожевільніша моя ідея знаходила у нього відгук та бажання безвідкладного її втілення. Він довіряв мені й був, безперечно, людиною дня прийдешнього. Можливо, тому й прожив так яскраво, але так мало. Якби не рука Провидіння, що переслідувала його останнім часом, та не трагічна загибель під Віанном — і тут я згоден із флорентійцем Макіавеллі абсолютно, — Італія отримала б найвизначнішого правителя з часів Юлія Цезаря. Отримала б свою ідилію.