Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 7

— Але хіба це серйозна підстава для того, щоб самому гонфалоньєру папської армії вирушати Бог зна куди лише для того, аби відвезти кошти на ремонт замку, котрі й так збираються на місцях? — подивувався я нерозважливості герцога у такому простому питанні.

— Так, не підстава... Але делла Ровере так жадає моєї смерті, що погодився навіть на мою відсутність. Адже шлях не близький, а за час моєї відсутності йому ніхто не перешкоджатиме змішувати ім’я Борджіа з багном. Він ніколи не грав чесно, тож обов’язково приставить до мене своїх людей, аби на зворотному шляху за можливості вбити.

Я вже нічого не розумів. Те, що розповідав мені герцог Валентино, видавалося маячнею, але ніяк не гарним планом досвідченого стратега, яким я знав Чезаре Борджіа.

— Друже Леонардо! — герцог дружньо поплескав мене по плечу. — Ця Чаша Омбре вартує всіх скарбів Риму і варта того, аби через неї ризикнути життям. Скажу Вам більше: аби приспати пильність делла Ровере, я навіть погодився на умову папи відмовитися на час подорожі від послуг мого вірного Міколетто, залишивши його під охороною у замку Святого Ангела. Навіть моя мати перебуватиме під пильним наглядом людей папи Юлія, не кажучи вже про кількох представників родини. Делла Ровере має повірити у моє цілковите смирення перед ним. А чому б і ні... З його точки зору, я втратив усе. Ну, майже все. Смиренний герцог Валентино у повному розпорядженні святого престолу! Чи ж не цього він бажав понад усе?

Я дозволив собі засумніватися вголос.

— Заповітна мрія папи делла Ровере, перепрошую пана, — Ваша смерть, а не смирення! І це Вам добре відомо! Але хто ж Вас захищатиме в дорозі, Ваша світлосте? — мало не в розпачі запитав я, усвідомлюючи, що моє честолюбство таки втрапило у розставлену Борджіа пастку. Без військових талантів Міколетто... тобто сеньйора Кореллі, ми будемо наче зовсім голі.

— Ви, мій друже. Ви захищатимете мене, як і раніше, — проказав у відповідь герцог Валентино. — Покладаюся на Ваш розум, талант та уміння.

«Ви мене переоцінюєте, Ваша світлосте», — хотілося заперечити мені, бо писати картини чи сидіти над кресленнями фортифікаційних споруд — це не те саме, що їхати у невідомість в пошуках міфічного артефакту. Нехай і з самим Чезаре Борджіа.

— Майте на увазі, пане, якщо ми не повернемося назад до Італії живими, світ втратить генія! — зітхнувши, проказав я.

— Двох геніїв, — додав Чезаре Борджіа, ледве стримуючи сміх. — Ви забули про себе, мій добрий друже Леонардо. Але не хвилюйтеся, Макіавеллі щось накрапає про нас на згадку для нащадків. Про нас із Вами... і про Ваш винахід.

Недобре передчуття стиснуло мені груди.

— Про мій винахід?

— Не будьте наївні! — майже сердито вигукнув герцог Валентино. — Чи Ви вважаєте, що я настільки дурний, аби витрачати майже рік на подорож туди й назад до кордонів Польського королівства, коли є бодай примарна можливість скоротити його удвічі? Та у мене й години зайвої немає! Ми вирушимо з Риму, як і годиться, верхи. Але далі я доручаю своє життя у Ваші руки. Я про той механізм, креслення якого Ви показували мені якось за кращих часів у Чезені. Не соромтеся, скажіть тільки, що Вам ще знадобиться — і отримаєте все сьогодні ж!