Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 54

— Джордж. Називайте мене Джордж. Ех, якби я був молодший! — мрійливо закотив він по-старечому маленькі, з навислими повіками очі. — Ну, що ж ми стоїмо? Пішли швидше у наші хороми!

— У ваші? — здивувався Лавр, але старий тільки крякнув, підхопив ходунок і майже підстрибом повів молодих людей за собою. Було помітно, що він дуже радий бачити сина.

Підійшовши до крайніх дверей ліворуч, старий натиснув велику, розміром з добре яблуко червону кнопку, і двері відчинилися.

Це була справжня шикарна двокімнатна квартира. Біля вікна великої, затишно й багато мебльованої житлової кімнати стояв круглий дерев’яний стіл на різьблених ніжках у стилі бароко. Він був красиво сервірований на чотири персони й заставлений невідомими Ліці стравами і пляшками з віскі, вином і навіть горілкою. Біля столу в інвалідному кріслі сиділа бабуся — чарівна «божа кульбабка». Над тоненьким тільцем — хмарка білого волосся, складеного в вишукану зачіску. Очі підведені блакитними тінями, зморшкуватих щік ледь торкнувся пензлик з рум’янами, на губах — ледь помітний світло-бузковий блиск.

— Хелло, — надтріснутим, але все ще глибоким голосом промовила «кульбабка». — Сподіваюся, ви вибачите мене, що не можу привітати вас як годиться і вийти назустріч. Вік, бачите, іноді диктує свої правила…

— Знайомтесь, це Дороті, — сяяв Джордж. — Дороті, ти вже знайома з моїм сином Лавром, а це Ангеліка, — вимовив її ім’я на американський манер старий.

— Яке прекрасне ім’я! — захоплено мовила старенька. — Дитино, ви й виглядаєте, як ангел! — очі її уважно вивчали Лавра і Ліку. Потім вона поцікавилася: — Ви розмовляєте англійською?

— На жаль, ні, але обов’язково почну вчити, як тільки повернуся додому.

Лавр перевів сказане.

— Ви закохані, Лавре, — чи запитала, чи, скоріше, ствердила Дороті.

— Так, — коротко, без коментарів відповів Лавр і, підсунувши стілець ближче до неї, посадив туди батька.

— Ти що, маєш мене за нещасного каліку? — обурився той, але Лавр не звернув на цей випад жодної уваги. Дороті, скромно опустивши очі, посміхнулася, а Джордж продовжував бушувати: — Ти, мабуть, забув? Я ж казав тобі, що збираюся одружитися!

— Як я міг, тату? Звичайно ж, пам’ятаю! І дуже радий за вас з Дороті. Коли має здійснитися це таїнство?

— Сьогодні, — старий гордо випнув кістляві груди, а потім подивився на годинник. — Через сорок хвилин прийде капелан. А ти і твоя наречена будете нашими свідками. Я вирішив… Ми вирішили, що оскільки у Дороті не залишилося нікого з рідних, то відсвяткуємо по-тихому, з найближчими людьми.

Лавр жестом запросив Ліку, котра розглядала кімнату і фотографії, яких там було дуже багато, підійти до столу. Допоміг сісти, відсунувши, а потім підсунувши стілець. Сів і сам.

— Наливай потрошку, а то я щось хвилююся. Як тоді, коли одружувався з твоєю мамою. Ти ходив до неї? — голос старого зрадливо затремтів.

— Звичайно, тату.

«Невже він її досі любить? — подумав Лавр. — І одружується, напевне, щоб заглушити пульсуючий біль. Нічого, Дороті — чудова жінка, їм добре разом». Він повернувся до Ліки і пояснив їй, що через півгодини їм випаде велика честь бути свідками на церемонії одруження його батька і Дороті.