Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 52

— Але ж ти не розумієш англійської!

— Нічого. Я як там її не розумію, так і тут. А раптом хтось прийде сюди, щось буде мене питати, а я буду дивитися на нього, як дура.

«Вона боїться!» — здогадався професор ботаніки (на те вони й професори — розумні) і примирливо сказав:

— Добро, підемо. Може, ти й права: що його сидіти тут на самоті!

А в голові крутилось: «Може, воно й на краще. Може, вона побачить, як невимушено поводяться різні люди, і зрозуміє, що всі стереотипи, якими нас нагородив «совок», ламаного гроша не варті».

Так воно й вийшло. Ліка уважно і трохи здивовано дивилася на оточуючих її доцентів і професорів. Вони обіймалися, сміялися, цілувалися, розмахували руками, розмовляли вільно, не манірячись і не зважаючи на титули і соціальне становище. Підходили до столу, де були приготовані кава і легкі закуски, не соромлячись наливали собі напої, пригощалися печивом… І жодного разу вона не помітила у когось на обличчі ознак збентеження або незручності.

Та зовсім вже вибила дівчину зі звичної системи координат моложава, років сорока п’яти жінка, котра зручно влаштувалася у кріслі аудиторії — її ноги комфортно відпочивали на спинці крісла, що стояло попереду. Ліка озирнулася й завмерла: праворуч від неї біля стіни на підлозі сиділа по-турецьки ще одна особа — щось читала і активно підкреслювала у стосі віддрукованих аркушів А4, відкладала прочитані, міняла їх місцями…

Раптом зала сповнилася звуками прибою, а коли вони дещо вщухли, приємний дикторський голос, мабуть, сповістив про початок роботи конференції. Народ, не припиняючи вільне спілкування, потягнувся до зали і став сідати на свої місця. Ліка примостилася скраю в останньому ряду. Жінка, котра сиділа біля стіни, піднялася і швидким кроком пішла до трибуни з мікрофоном. Єдине, що Ліка зрозуміла — що любителька сидіти по-турецьки була деканом якогось університету, і що сьогодні вона буде головним спікером.

Виступи професорів, які вивчають рослини на планеті Земля, теж вразили уяву дівчини. Вона нічогісінько не розуміла з того, що вони говорили, хіба що окремі слова, але те, як вони говорили, ще раз шокувало її стереотипне мислення. Було очевидно, що люди з усього світу зібралися тут для серйозних справ, і виступаючі аж ніяк не виглядали коміками, але, мабуть, розповідали щось дуже веселе, адже зал час від часу вибухав то сміхом, то оплесками і — о, Боже! — навіть вигукував якісь репліки.

«Дитячий садок якийсь, а не конференція! — подумалося. — Вони що, всі тут в Америці такі?…» Не могла знайти підходящого слова, які саме. Тупі, як переконував письменник-гуморист радянських часів Михайло Задорнов? Та які ж вони тупі, якщо всюди у них найрозвиненіші технології у світі? Думають тільки про гроші, про що людям у СРСР сім десятків років торочили усі доступні ЗМІ? Теж не виходить — хіба могли б люди бути такими безпосередніми й душевними, якби думали тільки про прибутки? Невже це і є ідеальна держава? Невже капіталізм — це й є ідеальна система? А як же бідні? У них що, немає бідних?