Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 5

шкода Катрі та себе зжінкою, що він аж заплакав. Одначе згадка про

те, що оддає, дочку не за когось там, а за головного інженера

(повторивши кілька, разів свою брехеньку, Степан і сам повірив у

неї), заспокоїла його, то вмовк, утер горілчані сльози й заснув, як

був,—у чоботях, празниковому галіфе та шовковій сорочці.

У неділю з самого ранку в Степановому дворі вже вешталися люди

—родичі, сусіди, кухарки. Ставили в ряд столи од воріт аж до садка,

майстрували лави з жовтих, добре виструганих дощок, а в хатині та

137

сінях усе, навіть долівка, було заставлене мисками з холодцем,

узваром та киселями. У світлиці на столі, обставлений свічками з

чистісінького воску й уквітчаний калиною, красувався коровай: на

ліжку було розкладено біле як сніг плаття молодої, фату, прозоро-матову, як березова гілка в інеї, вінок і новенькі білі черевички, ще не

виймані з коробки. Все це привезла Катря.

Свічки на столі тихо горіли, поблимували, як хтось одчиняв двері

до світлиці, опливали гарячим воском —в хаті стояв церковний дух.

Катря сиділа на покуті, запнута по-жіночому тою ж таки бабиною

хусткою, й, не кліпаючи, як телятко на вогонь, дивилася на свічки.

Кухарки, що поралися в хатині, улучивши хвилинку, коли Степаниха

виходила по щось у погріб чи комору, перешіптувалися між собою.

—Видно, не дуже солодке заміжжя буде, бо сидить Катря, як із

хреста знята.

— Тай молодого ж нема, а йому б ще вчора пора приїхать...

Надворі порядкував Федір, молодший Степанів брат, високий,

показний чолов’яга з такими ж, як і в Степана, тугими рум’яними

щоками та гострими карими очима, щоправда, потайнішими, ніж у

старшого брата,—може, тому, що Федір часто прискалював їх, наче

цілився в когось.

— Отой великий стіл посередині застеляйте найкращою

скатертиною, там сидітимуть молоді й гості,—командував жінками

Федір.—А оті два, що по боках, можна й гіршенькими, там посадимо

батьківта родичів. Далі, для всіх, можна заслать клейонками: не

великі пани!

Голос у нього був гучний та веселий, парубоцький голос. Жінки

охоче корилися йому, хихотіли, крутилися як дзиґий намагалися бути

ближче до Федора, а він не поминав найменшої нагоди одну

вщипнути, іншу пригорнуть за плечі й шаснути рукою по нап’ятій

грудьми кофті чи ляснуть, нижче попереки. Федорова жінка,

меткенька, чепурна та беручкадо роботи, бачила все те, одначе не

сердилася на чоловіка, а сміялася разом з усіма йцокотіла:

— Федю,ти б жей мене хоч раз обняв, як он Гальку, що аж дух

молодиці забило!

—З тобою я й дома наобнімаюсь!

—Е, дома воно не так приятно! А в темненьких сінях —то наче

чужий!

Година стояла, як у бабине літо. З-за садка крізь голе віття жовто

сяяло сонце, пахло ще не підопріле, росяне листя; холодне після

вранішнього приморозку, воно лежало попід кожним деревом

пухкими купами, а з поля тягло духом ріль та осінньої стерні.

Степан як з ніг не зіб’ється: то показує, де що брати, то висилає

хлопчаків по черзі бігать за хутір і виглядати, чи не видно од шляху

138

легкової машини, то ходить навколо столів і, киваючи пальцем та

ворушачи губами, вже вкотре підраховує, скільки людей уміститься.