Читать «Оддавали Катрю» онлайн - страница 7

навшпиньки.—Ні квітки немає, нічого...»

Хлопці-могоричники також розгубилися: з котрого ж правити

викуп?

— Просимо дорогих гостей до двору,—уклонився Федір і обома

руками вказав на хвіртку.

«Молода!» —зронив хтось у тиші, і всі обернулися до хати. Там на

поріжку стояла Катря у білому просторому платті, що приховувало

стан, калиново-срібному вінку над короною гарно зачесаного волосся

й довгійфаті, яку, немов хвилю туману, тримали на руках дівчата й

молодиці у старовинних вишиваних сорочках та квітчастих хустках з

довгими китицями рум’ яні, усміхнені, схвильовано-цікаві, їм не

терпілося швидше побачити молодого: кому назустріч вивели таку

квітку? Катря стояла, опустивши руки вподовж тіла, від чого її

вузенькі плечі стали ще вужчі, біла тонка шия, якої ніби ніколи не

торкався сонячний промінь, стала ще довша; голову ледь нахилила і

спідлоба дивилася поверх натовпу туди, на вулицю. Очі її сяяли

тихим, сором’язливим усміхом, а губи тремтіли од хвилювання (зроду

на неї не дивилося стільки людей), то прикрила їх пальцями і не пішла

—попливла до воріт, як пава.

—Отаку кралю викохав Степан,—зашепотіли жінки.

—Діва непорочна —й квит...

—І куди нашіхлопці дивилися?..

—А що б вона тут робила —до свиней?

—Он, он молодий, бач: перший до хвіртки йде!..

Молодий —то був хлопець років двадцяти восьми, з

миршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем,

трохи чи не нижчий за Катрю, проте широкий у плечах, суворий з

лиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простяг

був руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступив

йому дорогу, набичив голову й буркнув:

—На могорич давайте!

—Що? —не зрозумів той.

—На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба викупать.

140

—Це, звиняйте, у нас так заведено,—пояснив Федір, прискалюючи

на молодого усміхнені очі.—Ставити могорич за дівчину.

—Гм,—мигикнув молодий і високо підняв одну брову,—Що ж,

пожалуйста.—Дістав з кишені гаманець, повільно перебрав гроші й

простяг парубкові новенькі, ще не згинані п’ятдесят карбованців.

—От-так! —захоплено видихнули в натовпі, а парубок сховав

лопотючий папірець і сказав уже милостивіше:

—Тепер заходьте.

Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузеньким

коридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хотілося

подивитися на приїжджих зблизька. Біля воріт вже прослали килимок

—нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за ним

стояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона —

трохи згорбившись, а він —струнко, як солдат, з двома орденами і

рядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низько

вклонилася батькам, а молодий лише голову схилив.

Степан посипав молодят пашницеюй грішми, тоді сказав якомога

урочистіше:

— Живіть, діти, у мирі та злагоді.

Степанихатеж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала

Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, і затулила

хусточкою очі.

Музики хвацько вдарили «Ойру» —і молоді рушили в хату.

—Навіщо ця комедія? —невдоволено шепнув молодий Катрі на

вухо.—Зібрались би родичі, скромно, тихо...

—Хай роблять, як хочуть,—смирно одказала Катря.